Покоління продовжують змінювати одне одного
на цій планеті, але кожне покоління, кожна людина запитує
себе про смисл життя, особливо під час війн, глобальних
страждань чи смуг невдач, що проносяться над кожним із нас.
В ім'я чого наше життя, що так дорого нам коштує, незначні
його радості, коли відсутність страждань уже здається нам
щастям?
Воістину справедливо сказано: "Не по своїй волі ти
народився, не по своїй волі ти живеш, не по своїй волі ти
помираєш". Кожному поколінню призначена його гірка
чаша. Ми належимо до покоління, життя якого сповнене турбот
і страждань, невлаштованості, яке не знайшло себе, і тому
питання про смисл життя відчувається ним особливо гостро.
Воістину, наше життя важче смерті, і недаремно сказано:
"Не по своїй волі ти живеш..."
Природа нас сотворила, і ми змушені існувати з тими властивостями,
котрі в нас є, як напіврозумні істоти: розумні в тому тільки,
що можемо усвідомити, що діємо в силу тих рис характеру
і властивостей, з котрими ми створені, але йти проти цього
не можемо.
А якщо ми віддані під владу природи, то не відомо, куди
ще заведе нас ця дика, нерозумна природа, зіштовхуючи постійно
одну людину з іншою і цілі народи між собою у злісній боротьбі
в ім'я перемоги інстинктів, як диких звірів. Та десь підсвідомо
з цим поглядом не погоджується наше уявлення про себе як
про розумних істот.
Якщо ж існує Вища сила, що створила нас, чому ми не відчуваємо
її, чому вона криється від нас? Адже якби ми знали, чого
вона від нас хоче, ми б не робили помилок у житті і не отримували
б на покару страждань!
Наскільки простіше було б жити, якби Творець не крився
від нас, а явно був відчутним або видимим кожному. Не було
б ніяких сумнівів у Його існуванні, можна було б бачити
і відчувати на собі і на довколишньому світі Його керівництво,
усвідомити причини і мету нашого створення, бачити наслідки
наших вчинків, Його реакцію на них, заздалегідь у діалозі
з Ним з'ясовувати всі наші проблеми, просити допомоги, шукати
захисту і ради, скаржитись і просити пояснень, навіщо Він
так чинить із нами, питати порад на майбутнє, постійно у
зв'язку з Творцем і у злагоді з Ним змінювати себе, аби
було до вподоби Йому і хороше нам.
Як діти з моменту народження відчувають матір (а Творець
відчувався б не менш близько, бо людина відчувала б Його
як джерело свого народження, свого батька, причину свого
існування і своїх майбутніх станів), так уже "з пелюшок"
ми могли б постійно спілкуватися з Творцем і вчитися правильно
жити, бачачи Його реакцію на свої вчинки і навіть на свої
наміри.
...Відпала б потреба в урядах, у школах, у вихователях,
все звелося б до чудового, простого існування народів в
ім'я всім явної мети - духовного зближення з явно відчутним
і видимим Творцем.
Усі б керувалися в своїх діях явно видимими духовними
законами, законами дії духовних світів, що називаються заповідями,
котрі б усі природно виконували, оскільки бачили б, що інакше
вони завдають собі шкоди, як, наприклад, людина не стрибне
у вогонь чи з висоти, знаючи, що цим негайно нашкодить собі.
Якби всі явно бачили Творця і його керування нами, світом,
світобудовою, нам не було б важко виконувати найтяжчу роботу,
знаючи, який великий зиск є від неї.
Наприклад, безкорисливо віддавати все, що у нас є, незнайомим
і далеким від нас людям, зовсім не думаючи про себе ні сьогодні,
ні на майбутнє, бо ми бачили б керування згори, які корисні
наслідки є у наших альтруїстичних вчинків, наскільки всі
ми у владі доброго і вічного Творця.
Наскільки було б природно (і як це протиприродно і неможливо
у нашому нинішньому становищі скритого керування) всією
душею віддатися Творцю, віддати під його владу свої думки,
бажання, не озираючись і без перевірки бути такими, як Він
захоче, абсолютно не турбуватися про себе ні миті, цілком
відірватися подумки від себе, наче взагалі перестати себе
відчувати, перенести всі свої відчуття поза себе, неначе
на Нього, спробувати вселитися в Нього, жити Його почуттями,
думками, бажаннями.
Із усього сказаного ясно, що в нашому світі нам
не вистачає тільки одного - відчуття Творця!
Тому тільки в цьому людина повинна бачити свою мету в
цьому світі і тільки в ім'я цього повинна докласти всіх
своїх зусиль, бо тільки відчуття Творця є її порятунком,
як від усіх нещасть цього життя, так і від духовної смерті,
в ім'я душевного безсмертя, без повернення у цей світ. Методика
пошуку відчуття Творця називається Каббалою.
Відчуття Творця називається вірою. Характерна масова
похибка в розумінні цього слова, адже практично всі вважають,
що віра означає шлях потемки, не бачачи і не відчуваючи
Творця, тобто розуміють це слово у прямо протилежному смислі.
За Каббалою, світло Творця, яке наповнює людину, світло
зв'язку з Творцем, відчуття злиття (ор хасадім) називається
світлом віри або просто вірою.
Віра, світло Творця, дає людині відчуття зв'язку з вічним,
розуміння свого Володаря, відчуття повного, ясного спілкування
з Творцем, почуття абсолютної безпеки, безсмертя, величі,
сили.
Тільки у досягненні почуття віри - наш порятунок від сповненого
страждань і втомливої гонитви за скороминущими насолодами
тимчасового існування.
У будь-якому випадку вся причина наших нещасть,
нікчемності, тимчасовості нашого життя - тільки у відсутності
відчуття Творця. Каббала закликає нас: "Спробуйте і
переконайтеся, який прекрасний Творець!" (Тааму ве-реу
кі-тов а-Шем).
Мета цієї книги - допомогти читачеві подолати кілька
попередніх етапів на шляху до реального відчуття Творця.
..Ми бачимо, від дня сотворіння світу, скільки страждань
і болю, страшніше смерті, зазнало людство. І хто, якщо не
Творець, - джерело цих страждань, більших, ніж смерть, хто,
якщо не Він, посилає нам це!
...А скільки було за історію людства особистостей, готових
на які завгодно страждання заради осягнення вищої мудрості
і духовного сходження, котрі добровільно взяли на себе нестерпні
поневіряння і біль заради того, щоб знайти хоча б краплину
духовного відчуття і пізнати вищу силу, злитися з Творцем
і знайти можливість бути його рабом!..
Та всі вони безвідплатно прожили своє життя, нічого не
досягнувши, залишили цей світ, як і прийшли в нього, ні
з чим.
Але чому не відповів Творець на їхні молитви, відвернувся
від них, знехтував їхніми стражданнями?..
І вони відчували, що Він нехтує ними!.. Адже вони неявно
відчували, що є вища мета існування всесвіту і всіх подій,
яка називається краплиною злиття людини з Творцем воєдино,
і вони, ще занурені в глибини свого егоїзму, в моменти переживання
ними нестерпних страждань, відчуваючи, як нехтує ними Творець,
раптом відчували, як розкривається в їхньому серці, закритому
від дня створіння для відчуття істини, в серці, що відчуває
лише свій біль і своє бажання, якийсь отвір, завдяки якому
вони удостоюються відчути цю жадану краплю злиття, що проникає
всередину серця крізь його розбиту стінку...
І змінюються всі їхні якості на протилежні, подібні до
Творця, і починають бачити самі, що саме в глибині цих страждань,
і тільки в них, там лише можна осягнути єдність Творця,
там - Він і крапля злиття з Ним...
І в мить осягнення цього почуття, яке розкривається і заповнює
їхні рани, і завдяки цим ранам відчутого і усвідомленого,
саме завдяки жахливим, розпинаючим душу протиріччям, саме
їх, усіх їх, Сам Творець заповнює безмежно прекрасним блаженством,
настільки, що неможливо усвідомити щось більш досконале,
настільки, що здається їм, ніби є якась цінність у пережитих
задля відчуття цієї досконалості стражданнях...
І кожна клітинка тіла переконує, що кожний у нашому світі
готовий сам відрубувати собі кінцівки по кілька разів на
день, аби осягти хоча б єдиний раз за життя подібне до відчутого
ними блаженства, коли вони стають часткою Творця...
А причина мовчання Творця у відповідь на їхні благання
в тому, що людина піклується тільки про своє просування
вперед, а не про звеличування Творця в своїх очах.
І тому подібна до того, хто плаче порожніми слізьми...
і йде з життя, як і прийшла, адже кінець кожної тварини
у забиванні, а хто не осягнув Творця, подібний до тварини.
Та коли людина піклується про звеличування Творця в своїх
очах, Творець відкривається їй.
Адже крапля єдності, мета творіння, вливається в серце
того, хто піклується про велич і любов Творця, стверджує
із глибини серця, що все, що створив Творець, створив для
нього, а не вливається в серце того, хто егоїстично скаржиться
на несправедливість Вищого керівництва.
Духовне не ділиться на частини, але людина осягає із цілого
якусь частину, доки не осягне все ціле... Тому все
залежить від чистоти прагнень, і в очищену від
егоїзму частину серця, саме в неї вливається духовне світло.
І якщо насправді існує Творець, як стверджують каббалісти,
ті, хто з ним, начебто, безпосередньо спілкуються, і Він
керує всім, і Він створює нам усі ті життєві ситуації, котрі
ми постійно на собі відчуваємо, то немає нічого більш розумного,
ніж постійно бути зв'язаним з Ним, і якомога тісніше.
Та якщо ми спробуємо внутрішньо напружитись і відчути
такий стан, то з огляду на скритість Творця від наших почуттів,
ми відчуємо себе неначе повислими у повітрі, без точки опори.
Адже не бачачи, не відчуваючи, не чуючи, не отримуючи ніякого
сигналу в наші органи чуттів, ми немовби працюємо в один
бік, кричимо в порожнечу.
Навіщо ж Творець створив нас такими, що ми не можемо відчути
Його? Більше того, навіщо Йому потрібно ховатися від нас?
Чому, навіть якщо людина волає до Нього, Він не відповідає,
а бажає діяти на нас приховано від нас, за ширмою природи
і людей, що навколо нас?
Адже якби Він хотів нас виправити, тобто виправити Свою
"помилку" в Творінні, то міг би це вже давно зробити,
скрито чи явно. Якби Він розкрився нам, то ми б усі побачили
і оцінили Його, - так, як можемо оцінити тими почуттями
і розумом, з якими Він нас сотворив, і, напевне, знали б,
що і як робити в цьому світі, котрий Він створив нібито
для нас.
І понад це - тільки-но людина починає прагнути до Творця,
бажаючи відчути Його, зблизитись із Ним, одразу відчуває,
що її прагнення до Творця зникають... Але якщо Творець дає
нам всі наші почуття, то навіщо Він відбирає у того, хто
хоче Його пізнати, це бажання, і навпаки, ще й додає йому
всіляких перешкод в його намаганнях віднайти свого Творця?
Такі спроби з боку людини зблизитись із Творцем і у відповідь
- відмова Творця піти на зближення і заподіяння страждань
тим, хто шукає Його, можуть тривати роками! Людині здається
іноді, що та погорда і пиха, від котрих, як їй кажуть, вона
повинна звільнитися, проявляються у Творця безмежно більшою
мірою!
А на сльози і волання людина не отримує відповіді, попри
ствердження, що Творець милосердний, особливо до тих, хто
шукає Його. Якщо ми можемо самі щось змінити в нашому житті,
значить, Він дав нам свободу волі, але не дав достатніх
знань, як уникнути страждань нашого існування і розвитку.
А якщо свободи волі немає, то чи є більш жорстоке поводження,
ніж примушувати нас десятки літ безглуздо страждати у створеному
Ним жорстокому світі? Подібні скарги можна, звичайно, продовжити
до безкінечності, бо якщо Творець є причиною нашого становища,
то нам є за що Його критикувати і звинувачувати, що наше
серце й робить, коли відчуває такі почуття.
Адже якщо людина не задоволена будь-чим, цим своїм почуттям
вона вже, навіть не звертаючись до Творця, звинувачує Його.
Навіть якщо не вірить в існування Творця - адже Творець
бачить усе, що коїться в серці людини.
Кожний із нас правий у тому, що він стверджує, що б він
не стверджував, бо стверджує те, що відчуває на той момент
своїми почуттями і аналізує своїм розумом. Хто має великий
життєвий досвід, знає, наскільки змінювалися його погляди
протягом минулих років.
І не можна сказати, що раніше він був неправий, а сьогодні
правий. Бо стверджуючи таким чином, він мусить зрозуміти,
що його сьогоднішня точка зору також невірна, у чому переконається
завтра. Тому в кожному своєму стані людина робить висновки,
і вони правильні для того стану, і можуть бути зовсім протилежні
її висновкам, зробленим в інших станах.
Так і ми не можемо міркувати про інші світи, їхні закони,
судити про їхні якості з точки зору своїх сьогоднішніх критеріїв,
критеріїв нашого світу. В нас немає неземного розуму, неземних
відчуттів, неземних понять, і тому ми не спроможні судити
про щось невідоме і схвалювати рішення. Адже ми бачимо,
що навіть у рамках нашого світу ми постійно помиляємось.
Судити про неземне може той, хто володіє неземними
властивосятми. Якщо він водночас знає й наші властивості,
то може хоча б приблизно щось розказати нам про неземне.
Таким може бути тільки каббаліст - людина нашого світу -
який створений з тими ж властивостями, що й кожний із нас,
і водночас отримав згори інші властивості, які дозволяють
йому розказати про те, що ж там, у тому іншому світі, відбувається.
Ось чому Творець дозволив декотрим каббалістам розкритися
перед широким загалом - для того, щоб допомогти ще декотрим
прилучитися до Нього. Каббалісти пояснюють нам мовою, зрозумілою
нашому розуму, що в духовному, неземному світі розум влаштований
і діє за іншими законами. Ці закони протилежні нашим.
Немає ніякої стіни між нашим і неземним, духовним світом.
Але саме те, що духовний світ - це антисвіт за своїми властивостями,
робить його невідчутним для нас, настільки, що, народжуючись
у нашому світі, тобто отримуючи його природу, ми зовсім
забуваємо про свій попередній антистан.
Зрозуміло, що відчути цей антисвіт можна, якщо людина
набуває його природу, його розум, його властивості. Як і
в чому ми повинні змінити нашу природу на протилежну?
Основний закон духовного світу - абсолютний альтруїзм.
Як може людина набути цієї властивості? Каббалісти пропонують
здійснити цей внутрішній переворот дією, що називається
"віра вище розуму": оскільки наш "здоровий
глузд" є основним інструментом наших вчинків, то здається,
людина не в змозі повністю анулювати його докази і спробувати,
замість цього, коли ноги без опори у вигляді здорового глузду
повисають у повітрі, схопитися обома руками за Творця. Бо
не бачить у такому стані своїм розумом, як вона може порятуватися
від загрозливих обставин, котрі їй "підкидає"
Творець, а в безнадійному намаганні вирішити питання, повисає
в повітрі без опори і розумної відповіді, що ж із нею коїться.
Та якщо людина спроможна подумки, обома руками, незважаючи
на критичний підхід розуму і радіючи виниклій можливості,
ухопитися за Творця, може хоч на мить витримати такий стан,
то бачить, який він чудовий, що саме в такому стані вона
перебуває в істинній вічній правді, котра не зміниться назавтра,
як всі її погляди у минулому, тому що зв'язана з вічним
Творцем, і тільки крізь цю істину дивиться на всі події.
Як уже не раз згадувалося у попередніх книгах, просування
вперед можливе тільки по трьох паралельних лініях одночасно,
де права лінія називається "віра", ліва - усвідомлення,
осягнення. І ці дві лінії перебувають у протиріччі, оскільки
взаємно заперечують одна одну. І тому врівноважити їх можливо
тільки за допомогою середньої лінії, що складається із правої
і лівої одночасно, лінії такої духовної поведінки, коли
використовується розум тільки у відповідності із величиною
віри.
Всі духовні об'єкти, в міру свого послідовного народження
від Творця, неначе наслоюються, "одягаються" на
Нього. Все, що наслоїлося у світобудові на Творці, існує
тільки відносно створінь, і все це породження первісного
творіння, яке називається "малхут".
Тобто всі світи і всі створіння, все, крім Творця, є єдине
творіння, і це - малхут, яка називається коренем, джерелом
всіх створінь, що потім розпадається на безліч дрібних своїх
частинок. І всі вони разом називаються судиною. А світло
Творця, Його присутність, Він сам заповнює судину.
Час, потрібний для повного заповнення всіх частин судини,
називається часом виправлення. За цей час створіння виконують
виправлення своїх частин малхут - кожний своєї частини,
із якої він створений.
А до того моменту, поки Творець не зможе повністю злитися
з творіннями, тобто не проявиться повною мірою, поки світло
не заповнить всю духовну судину, стан створінь, які її утворюють,
називається вигнанням малхут, бо ж у такому стані немає
у вищих світах довершеності.
І в нашому, найнижчому із світів, в котрому також кожне
із створінь повинно повністю відчути Творця, поки що кожний
зайнятий постійною гонитвою за вгамуванням дрібних бажань
нашого світу й наосліп йде за вимогами свого тіла.
І цей стан душі називається "шхіна у попелі",
коли кожний уявляє собі духовно чисті насолоди як вигадку
і нісенітницю, і такий стан називається стражданням малхут.
Всі страждання людини походять із того, що її примушують
згори геть відмовитись від здорового глузду і йти наосліп,
поставивши віру вище розуму.
І чим більші у людини розум і знання, чим вона сильніша
і розумніша, тим важче їй іти шляхом віри і, відповідно,
тим більше страждає, відкидаючи здоровий глузд.
І ні в якому випадку не може погодитись із Творцем, котрий
обрав саме такий шлях духовного розвитку, проклинає в серці
необхідність такого шляху і не може ніякими силами самопереконання
виправдати Творця. І не може витримати такого стану без
всякої опори, доки не допоможе їй Творець і не розкриє всю
картину світобудови.
Якщо людина перебуває у стані духовного піднесення, коли
всі її бажання спрямовані тільки до Творця, - це найбільш
сприятливий час заглибитися у книги з Каббали, щоб спробувати
зрозуміти їхній внутрішній зміст.
І хоча бачить, що попри всі її зусилля вона не розуміє
нічого, все одно необхідно навіть сотні разів заглиблюватися
у вивчання Каббали і не впадати у відчай від того, що нічого
не розуміє.
Смисл цих зусиль у тому, що прагнення людини збагнути таємниці
Тори є її молитвою про те, щоб розкрився їй прояв Творця,
щоб Творець заповнив це прагнення. Причому сила молитви
визначається величиною прагнень людини.
Є правило: витрачені зусилля збільшують бажання отримати
те, до чого прагнемо, і величина його визначається стражданням
від відсутності бажаного. Самі ж страждання, без слів, одним
відчуттям у серці, є молитвою.
Із цього стає зрозумілим, що тільки після великих зусиль
досягти бажаного людина здатна настільки щиро взмолитися,
що отримає жадане.
Та якщо під час спроб заглибитись у книгу серце не бажає
звільнитися від сторонніх думок, то й мозок не в змозі заглибитись
у вивчення, бо тільки за бажанням серця працює мозок.
Але щоб сприйняв Творець молитву, вона мусить бути із
глибини серця, тобто лише на цьому повинні бути зосереджені
всі бажання людини. І тому мусить сотні разів заглиблюватись
у текст, навіть не розуміючи нічого, аби дійти до істинного
бажання - бути почутою Творцем.
А істинне бажання - це таке, в котрому немає місця
більше ні для якого іншого бажання. Разом із тим,
під час вивчання Каббали людина вивчає дії Творця і тому
зближається з Ним і стає поступово гідною відчути те, що
вона вчить.
Віра, тобто відчуття Творця, мусить бути такою, щоб людина
відчувала, що вона стоїть перед Царем всесвіту, тоді, безсумнівно,
проймається необхідним почуттям любові і страху.
А поки не досягла такої віри, не повинна заспокоюватись,
бо лише таке почуття дає їй право на духовне життя і не
дозволить скотитися в егоїзм і знову стати споживачем насолод.
Причому потреба в такому відчутті Творця мусить бути постійною,
поки не стане звичкою людини, як постійний потяг до предмета
любові, який не дає жити.
Але все оточення людини зумисне гасить в ній цю потребу,
оскільки отримання насолоди від будь-чого відразу ж зменшує
біль відчуття духовної порожнечі.
Тому при отриманні насолод нашого світу необхідно контролювати,
а чи не гасять ці насолоди потребу у відчутті Творця, чи
не крадуть у неї таким чином вищі відчуття.
Взагалі, внутрішня необхідність відчути Творця властива
тільки людині, причому не кожному, хто має зовнішній вигляд
людини. І ця необхідність витікає із потреби людини зрозуміти,
хто вона така, осмислити себе і своє призначення в світі,
джерело свого походження. Саме пошук відповідей на питання
про себе приводить нас до необхідності шукати джерело життя.
І ця необхідність примушує нас якими завгодно зусиллями
розкривати всі таємниці природи, не залишаючи жодної, ні
в нас самих, ні в нашому оточенні. Але тільки прагнення
осягти Творця є істинним, тому що Він є джерелом всього,
а головне - нашим Володарем. Тому навіть якби людина була
в нашому світі одна чи перебувала б в інших світах, все
одно пошук себе привів би її до пошуку Творця.
|
International Site
