< 14 >

Наше бажання насолоди - єдине, що в нас є. Всі можливості нашого тіла, його здібності, розум, увесь наш прогрес - все це тільки для того, щоб обслуговувати це наше єдине бажання зазнати насолоди від різних об'єктів, котрі ми породжуємо, винаходимо, шукаємо, приймаємо як потрібні, модні, необхідні, респектабельні тощо, і все це лише заради того, щоб можливо було постійно отримувати насолоди, де б ми не були, на будь-який смак і норов.
Ми не можемо скаржитись на безмежні варіації бажання зазнати насолоди. Тільки одне це бажання досить було створити Творцеві, щоб надалі ми відчули себе самостійними (такими, що бажають) істотами і могли самостійно діяти на основі цього єдиного нашого інстинкту - "інстинкту вибору максимальної насолоди".

Вибір максимальної насолоди відбувається із залученням всіх наших розумових, підсвідомих, фізичних, моральних та багатьох інших даних, можливостей пам'яті на всіх рівнях - від атомної, молекулярної, біологічної, тваринно-тілесної та ін. до вищих здібностей нашого розуму.

Простий приклад: людина любить гроші, але під загрозою смерті готова все своє багатство віддати грабіжнику. Таким чином вона міняє одну насолоду - від багатства на іншу, ще більшу - залишитися живою..

Неможливо виконати дію, якщо людина не буде певна, що в підсумку виграє у порівнянні із своїм дійсним становищем. Причому виграш може бути в якому завгодно вигляді, головне, що кінцева насолода буде більшою за нинішню - тільки тоді людина може діяти.

Яка ж різниця, чи одержує людина насолоду від егоїзму, отримання, чи від альтруїзму, віддачі?

Справа в тому, що заборона користуватися егоїзмом зумовлена відчутним при цьому почутті сорому, що обов'язково виникає у того, хто отримує. Але якщо отримує ради дающого, то не відчуває сорому, і його насолода досконала.

Оскільки первісне духовне створіння, що іменується нами "спільна душа", чи "перша людина", було не в силах здійснити такий переворот у своїх замислах при отриманні величезної насолоди від Творця, воно розділилося на 600.000 частин (душ). Кожна частина, кожна душа отримує "навантаження" у вигляді егоїзму, котрий повинна виправити. Коли всі частини виправляться, вони знову зіллються в "спільну виправлену душу". Такий стан спільної душі називається кінцем виправлення.

Це подібно до того, як у нашому світі людина здатна втримати себе від крадіжки незначної кількості грошей, від невеликої насолоди чи то з остраху перед покаранням, чи то від сорому, та якщо насолода більша за всі її сили опору, то не спроможна втримати себе.

Тому, розділивши душу на багато частин і кожну частину - на багато послідовних стадій роботи у вигляді багаторазових вдягань в людські тіла (гільгулім), і кожний стан людини - на безліч підйомів і спусків у бажанні змінити свою природу, Творець створив нам умови свободи волі задля подолання егоїзму.

Якщо людина відчуває любов до Творця, негайно повинна пробувати приєднати до цього почуття також почуття страху: чи не є її почуття любові егоїстичним. І тільки якщо є обидва ці почуття - є довершеність у прагненні до Творця.

Той, хто зазнає прагнення до духовного осягнення, але не відчуває ще Творця, сповнений духовного сум'яття. І хоча згори дано йому прагнення пізнати Творця, все одно не готовий самостійно зробити крок уперед до цього, поки згори не дадуть йому таке бажання, котре підштовхне його і дозволить зрозуміти, що всі його відчуття і життєві обставини саме такі, тому що просякнуті бажанням Творця звернути увагу на себе і спонукати йти назустріч. І тоді в усьому навколишньому можна бачити звертання Творця до кожного з нас особисто.

Адже саме тому ми сугубо індивідуально сприймаємо картину світу і даємо свою інтерпретацію всьому, що відбувається. Правило "скільки людей, стільки й розумінь" саме й підкреслює єдиність кожного з нас.

І тому, вслухаючись у свої почуття, людина може почати діалог з Творцем, за принципом "людина є тінь Творця", тобто як тінь рухається у відповідності з рухом людини, і всі порухи тіні тільки повторюють рухи людини, так і внутрішні рухи людини - її бажання, прагнення, сприйняття, вся її духовна суть, її погляд на світ - повторюють рухи, тобто бажання Творця стосовно цієї людини.

Тому якщо людина раптом зазнала бажання відчути Творця, вона відразу мусить усвідомити, що це не результат якихось її дій, а це Творець зробив назустріч їй крок і хоче, щоб людина відчула поривання, потяг до Нього.

На початку шляху Творець кожного слушного випадку звертається до людини, викликаючи в ній страждання і тугу за духовними відчуттями. Але кожного разу на дане людині поривання Творець чекає такої ж реакції з боку самої людини.

Тобто якщо людина розуміє, що з тією ж силою почуттів, з якою вона хоче відчути Творця, Творець хоче відчути її, і намагається розвинути в собі ці почуття й посилити їх, вона тим самим рухається назустріч Творцеві, поки не поєднується з Ним за своїми бажаннями і властивостями.

Та оскільки, перебуваючи лише на початку шляху, людина ще не відчуває і не розуміє Творця, то після кількох безплідних спроб просунутись назустріч Творцеві, їй раптом починає здаватися, що тільки вона бажає зблизитися з Творцем, а Творець нехтує нею. І людина замість того, щоб доповнити свої прагнення до необхідної межі і злитися з Творцем, починає в серці звинувачувати Творця в байдужості до себе і сердитися, геть забуваючи, що точно тією ж мірою Творець бажає її і саме тому дав її такі поривання до себе.

І поки в людині немає повної віри в єдиність Творця, вона неминуче коло за колом повертатиметься до тих же помилок, до тих пір, доки Творець, складаючи всі зусилля людини втримати мисль, що свій потяг до Творця вона отримує від Творця, матиме необхідне число зусиль людини і допоможе, розкрившись їй, показуючи всю істинну панораму світів і самого себе.

Повністю злитися з Творцем людина може тільки в тому випадку, якщо всі свої прагнення з радістю спрямує до Творця. І це називається "всім серцем", тобто навіть тим, чого не вимагається для подоби з Творцем.

Якщо людина здатна цілком принизити всі виявлені в собі егоїстичні бажання, відчуваючи при цьому радість у серці, вона створює умови для заповнення її серця світлом Творця.

Головне в роботі людини над собою - це досягти почуття насолоди в тому, що робить щось приємне для Творця, бо все, що робить для себе, віддаляє її від Творця. Тому всі зусилля слід спрямувати на розшуки приємного у звертанні до Творця, насолоди в почуттях і мислях про Нього.

Коли людина відчуває себе абсолютно спустошеною, це і є найбільш сприятливий час шукати величі Творця і опори в Ньому. І чим більш спустошеною і безпорадною вона себе відчуває, тим більш величним може уявити собі Творця, тим вище вона зможе піднятися, прохаючи у Творця допомоги в духовному сходженні, в тому, щоб Творець розкрив їй свою велич, і це лише для того, щоб з'явилися сили для просування вперед.

У такому стані людина має потребу в Творці і в Його допомозі, оскільки розум каже їй у цей час зовсім протилежне. Тому відчуття власної спустошеності надходить саме для того, щоб людина заповнила його відчуттям величі Творця, котре називається вірою.

Праведником називається той, хто:

1. 1. В усьому, що він відчуває, хай буде воно хорошим чи поганим, виправдовує діяння Творця, незважаючи на ті почуття, що сприймає тілом, серцем і розумом. Виправдовуючи будь-які відчуття, які надсилає йому Творець, він немовби здійснює крок уперед назустріч Творцеві, так званий "правий" крок.
2. 2. Але в жодному випадку він не заплющує очі на своє істинне становище і відчуття, якими б вони не були неприємними, навіть якщо й не розуміє, для чого необхідні подібні переживання, не намагається їх затушувати. Діючи таким чином, він наче робить уперед "лівий" крок.

Абсолютним праведником називається той, хто виправдовує всі дії Творця як над собою, так і над усім творінням, тобто той, хто досягнув можливості сприймати відчуття не в свої егоїстичні бажання, вже відірвався від них і бажає тільки радувати.

У такому стані не може бути в людини духовних падінь, оскільки все, що з нею відбувається, вона не розцінює з точки зору власної вигоди, і тому все, що б не діялося, все на краще.

Та оскільки не в цьому полягає мета Творця в творінні, але в тому, щоб створіння саме у своїх відчуттях зазнавали насолоди, то досягнення рівня праведника - це ще не кінцевий стан людини. Тому після досягнення ступеня праведника людина мусить поступово знову почати повертати до себе свій егоїзм, придушений нею під час осягання рівня праведника.

Але і цей, повернений знову, егоїзм праведник докладає до набутого бажання радувати Творця і тому вже може не тільки віддавати, але й отримувати насолоди в свої повернені бажання, завдаючи цим радості Творцю.

Це подібне до того, як альтруїст нашого світу поривається творити добро, оскільки народився з такими нахилами, а не отримав їх від Творця як нагороду в роботі над собою, і нічого не хоче буцімто ради себе, адже його егоїзм створений у такий спосіб, що він зазнає насолоди, віддаючи людям, і діє таким чином заради заповнення свого егоїзму, і не може діяти інакше.

І це подібне до ситуації, в котрій людина опиняється в гостях у свого друга: чим з більшим апетитом і насолодою вона куштує запропоноване їй, тим більше задоволення дарує дающому, а не будучи зголоднілою, не в змозі завдати насолоди другові.

Та оскільки при отриманні насолоди у того, хто отримує, виникає почуття сорому, то якщо він відхиляє частунок достатню кількість разів, у нього створюється відчуття, що пригощаючись, він робить послугу хазяїну, почуття сорому зникає, і насолода відчувається повною мірою.

У духовних відчуттях немає самообману, ніби праведник не бажає отримати для себе ніяких насолод. Завойовуючи ступені праведності, він насправді відмовляється від егоїстичних насолод за допомогою Творця, який замінює його егоїстичну природу на альтруїстичну, і тому дійсно прагне лише втішати Творця.

А вже бачачи, що Творцеві завдає насолоди тільки те, що його створіння втішаються насолодою, яка йде від Нього, яка не зменшується і тим паче не знищується почуттям сорому, праведник змушений знову використовувати свій егоїзм, але вже з іншою метою - зазнавати насолоди ради Творця.

У результаті Творець і людина стають повністю схожі за наміром і дією: кожний прагне завдати насолоди іншому і тому зазнає насолоди. І немає ніяких обмежень в отриманні у такого виду насолоди, і навпаки, чим відчувана насолода більша, тим вищий духовний рівень, і є додаткова насолода - від злиття з Творцем, тобто насолода від оягнення безмежної сили, влади, могутності без будь-якої турботи про себе.

Тому рівень праведника недостатній для досягнення мети творіння - насолоди світлом, що йде від Творця, це лише необхідний ступінь виправлення наших намірів - "задля чого ми хочемо зазнавати насолоди". Осягнення ступеня праведника лише дозволяє нам позбутися почуття сорому при отриманні насолоди від Творця.

Наскільки егоїзм - природа людини нашого, "цього" світу проста категорія, загальний закон життя матерії, а альтруїзм - категорія утопічна, настільки навпаки вони сприймаються тими, хто перебуває на ступенях духовного світу.

Ускладнення відбувається з причини сокриття Творця. Людина зазнає насолоди, лише наповнюючи свої бажання - а Каббала каже, що це зло, їй не на користь. І людина не розуміє, чому так, адже вона не може відчувати в стражданнях ніякої насолоди, а також мусить вірити, що це добро для неї.

Тому на кожну дію або думку у людини виникає безліч розрахунків. Причому чим ближче вона до входу в духовний світ, тим усе складніше, а зрозумілішою стає одна істина: "Багато думок у серці людини, але тільки порада Творця заспокоїть їх".

Відмінність того, хто бажає духовно піднестися, тобто придбати духовні властивості, властивості Творця, від того, хто виконує бажання Творця за винагороду, в силу отриманого виховання, в тому, що в останнього є віра в нагороду і покарання, і тому він виконує бажання Творця. Творець у такому випадку для нього як той, хто дає роботу, платить зарплатню, а людина - як робітник, котрому не важливий хазяїн, а важлива зарплатня: винагорода насолодою чи покарання стражданням у цьому чи майбутньому світі.

І це дає йому сили виконувати заповіді, і він не запитує себе, для чого виконує волю Творця, адже вірить у винагороду.

Але той, хто хоче виконувати бажання Творця не ради платні, постійно запитує себе: для чого ж він це робить? Адже якщо це бажання Творця, то для чого Творцеві це потрібно, адже Він повний, довершений? Що ж Йому додадуть наші дії? Очевидно, це потрібно для нас самих.

І людина починає досліджувати, що ж за вигода є для неї у виконанні бажань Творця. І поступово усвідомлює, що платнею за виконання є виправлення самої людини, поки не отримає згори свою душу - світло Творця.

Каббала каже, що грішникам егоїзм видається, як невелика перешкода, схожа на нитку, а праведникам - як висока гора. Оскільки Каббала каже лише стосовно однієї людини, в котрій її властивості, думки, бажання називаються різними іменами нашого світу, то під грішниками і праведниками маються на думці стани однієї людини.

Далі