< 2 >

Є дві лінії у сприйнятті впливу Творця на Його творіння. Правою лінією називається особисте керування Творця кожним із нас, незалежно від наших вчинків.

Лівою лінією називається керування Творця кожним із нас залежно від наших вчинків, або, іншими словами, покарання за погані вчинки і винагорода за хороші.

Коли людина вибирає для себе час перебувати в правій лінії, вона повинна сказати собі, що все, що відбувається, відбувається тільки за бажанням Творця, за Його планом, і нічого від самої людини не залежить. У такому випадку немає у неї ніяких провин, але й заслуг також, всі її вчинки вимушені, під дією тих прагнень, котрі вона отримує ззовні.

І тому повинна людина дякувати Творцеві за все, що отримала від Нього. А усвідомивши, що Творець веде її у вічність, може відчути любов до Творця.

Просуватися вперед можна лише при правильному сполученні правої і лівої лінії, точно посередині них. Якщо навіть почав із правильно обраної вихідної точки правильно просуватись, але не знає точно, яким способом постійно перевіряти і коректувати свій напрямок, неодмінно зійде вбік від правильного напрямку праворуч чи ліворуч.

І більше того, відхилившись навіть на міліметр убік в одній із точок свого шляху, хоч і продовжить далі весь шлях у правильному напрямку, з кожним кроком його помилка зростатиме, і все більше відхилятиметься від мети.

До сходження вниз по духовних ступенях наша душа є часткою Творця, Його маленькою точкою. Ця точка називається коренем душі.

Творець вміщує душу в тіло, аби, перебуваючи в ньому, вона піднялася разом із бажаннями тіла і знову злилася з Творцем.

Іншими словами, наша душа вміщується в наше тіло, що називається народженням людини в нашому світі, для того, щоб, перемагаючи бажання тіла, незважаючи на них, іще за життя людини в цьому світі, піднятися до того рівня, котрим вона володіла ще до спуску в наш світ.

Переборюючи бажання тіла, душа досягає того ж духовного рівня, з котрого вона спустилась, осягає у багато разів більші насолоди, ніж у своєму початковому стані, будучи частиною Творця, і із точки перетворюється в об'ємне духовне тіло, в 620 разів більше, ніж початкова точка, до свого спуску в наш світ. Таким чином у своєму завершеному стані духовне тіло душі складається із 620 частин, або органів.

• Людина, котра прагне повернутися до Творця;
• Творець - мета, до котрої прагне людина;
• Шлях, йдучи яким людина може досягти Творця.

Як мовилося уже не раз, крім Творця не існує нікого, а ми - це щось створене Ним з відчуттям власного існування. У міру свого духовного піднесення людина виразно це усвідомлює і відчуває.

А всі наші, тобто такі, що ми сприймаємо як свої власні, відчуття - це створені Ним в нас реакції на Його вплив, тобто, зрештою, наші відчуття - це ті почуття, котрі Він хоче, аби ми відчували.

Але поки людина не досягла абсолютного осягнення цієї істини, три об'єкти світобудови - людина, її шлях до Творця і сам Творець - сприймаються нею не як єдине ціле, а як три окремих об'єкти.

Досягнувши ж останнього ступеня свого духовного розвитку, тобто піднявшись до того ступеня, з котрого спустилася її душа, але вже будучи обтяжена бажаннями тіла, людина цілком осягає всього Творця в своєму духовному тілі, яке приймає всю Тору, все світло Творця, Самого Творця, і таким чином три раніше відокремлених у відчуттях людини об'єкти - людина, шлях її і Творець зливаються в один об'єкт - духовне тіло, заповнене світлом.

Тому для правильного просування вперед учень повинен постійно перевіряти себе - чи прагне з рівною силою бажання до всіх трьох, поки що розділених у його сприйнятті, об'єктів уже на початку шляху, немовби уже від початку поєднуючи їх в один, якими вони й мають постати перед ним в кінці шляху і якими вони і є зараз, а тільки з огляду на свою недосконалість він їх такими ще не відчуває.

І якщо прагнутиме до одного із них більше, ніж до іншого, відразу ж збочить з істинного шляху. Найлегша ж перевірка істинності шляху - а чи прагнув він зрозуміти властивості Творця, аби злитися з Ним.

Якщо не я собі - то хто допоможе мені, а якщо тільки я - але ж нікчемний я. Це взаємозаперечливе твердження містить у собі ставлення людини до своїх зусиль досягти мети, до котрої вона прагне: хоча людина повинна стверджувати, що якщо не вона, то хто ж допоможе їй, і діяти за принципом винагороди за гарні вчинки і покарання за погані, з упевненістю, що є прямі наслідки від її вчинків і вона сама будує своє майбутнє, але водночас каже собі: "хто я такий, щоб допомогти самому собі вибратися із своєї ж природи, і ніхто з оточення не в змозі мені допомогти".

Та якщо все відбувається за планом керівництва Творця, який зиск людині від її зусиль? Справа в тому, що в результаті особистої роботи за принципом винагороди і покарання людина отримує згори усвідомлення керівництва Творця і піднімається на ступінь свідомості, коли ясно їй, що всім керує Творець і все заздалегідь передбачено.

Але до цього ступеня людина спочатку повинна дійти, і не може, ще не досягнувши його, вже стверджувати, що все у владі Творця. А до досягнення такого стану вона не може в ньому жити і за його законами діяти, адже не в такий спосіб вона відчуває керування світом, тобто людина мусить діяти тільки за тими законами, котрі вона відчуває.

І тільки в результаті зусиль людини в роботі за принципом "винагорода і покарання" вона заслуговує повного довір'я Творця і заслуговує побачити істинну картину світу і керування ним. І тільки тоді, хоча й бачить, що все залежить від Творця, прагне сама назустріч Творцеві.

Не можна вилучити егоїстичні думки та бажання і залишити своє серце порожнім. Лише заповнюючи його натомість егоїстичних бажань духовними, альтруїстичними прагненнями, можна замінити колишні бажання на протилежні й анулювати егоїзм.

Хто любить Творця, неодмінно відчуває відразу до егоїзму, адже явно відчуває на собі шкоду від будь-якого його прояву, і не бачить, яким шляхом може звільнитися від нього, і явно усвідомлює, що це не в його силах, оскільки цієї властивості сам Творець надав своїм створінням.

Позбутися егоїзму людина сама не спроможна, але наскільки вона усвідомлює, що егоїзм - її ворог і духовний убивця, настільки вона зненавидить його, і тоді Творець зможе допомогти їй позбутися ворога, настільки, що навіть егоїзмом вона зможе користуватися із зиском для духовного піднесення.

Мовиться в Каббалі: "Я створив світ тільки для абсолютних праведників або для абсолютних грішників". Те, що світ створений для праведників, нам зрозуміло, але не зрозуміло, чому він не створений для незакінчених праведників чи для незакінчених грішників, а ось для абсолютних грішників - для них створював всю світобудову Творець?

Людина мимоволі погоджується з керівництвом Творця відповідно до того, яким воно їй видається - як хороше і добре, якщо відчуває його приємним, чи як погане, коли страждає. Тобто яким людина відчуває наш світ, таким вона й вважає Творця - добрим чи поганим.

І в цьому відчутті керування Творця світом можливі лише два стани: людина відчуває Творця - і тоді все здається прекрасним, або їй здається, що немає керування Творця світом, а світом керують сили природи. І хоча розумом розуміє, що це не так, але почуття вирішують ставлення людини до світу, а не розум, і тому вважає себе за грішника, бачачи різницю між почуттями і розумом.

Розуміючи, що бажання Творця - завдати нам насолоди, що можливо тільки при наближенні до Творця, якщо відчуває віддалення від Творця, це сприймається нею як погане, і вона вважає себе грішником.

Та якщо людина відчуває себе грішником настільки, що мимоволі кричить Творцю про свій порятунок, щоб розкрився їй Творець і цим дав сили вийти із клітки егоїзму в духовний світ, то Творець негайно допомагає їй.

І ось для таких станів людини і створений наш і всі вищі світи, аби, дійшовши до стану абсолютного грішника, людина заволала до Творця, піднялася до рівня абсолютного праведника.

Тільки людина, яка звільнилася від зарозумілості і відчула власне безсилля і ницість своїх прагнень, стає гідною відчути велич Творця.

І чим важливішою є для неї близькість Творця, тим більше вона відчуває Його, оскільки тим більше вона може відшукати відтінків у проявах Творця їй, а захоплення породжує почуття серця, і відтак у неї виникає радість.

Тому, якщо людина бачить, що нічим не краща за інших, які не заслужили такого особливого ставлення Творця, котре переживає вона, і які навіть не здогадуються про взаємозв'язки з Творцем і навіть не помишляють відчути Творця і усвідомити смисл життя і духовного просування, а вона заслужила, невідомо як, особливого ставлення до себе тим, що Творець дає їй можливість хоча б іноді згадувати про мету життя і зв'язок з її Творцем, - якщо вона здатна оцінити унікальність і неповторність ставлення Творця до неї, вона осягає відчуття безмежної вдячності і радості.

І чим більше може оцінити особливість удачі, тим більше може дякувати Творцеві, тим більше може відчути різноманітних відтінків почуттів у кожній точці і миті свого контакта з Вищим, тим більше може оцінити і велич духовного світу, що їй розкривається, і велич та могутність всесильного Творця, тим з більшою впевненістю вона передчуває майбутнє злиття з Творцем.

Глядячи на несумісну різницю властивостей Творця і творіння, неважко зробити висновок, що їхній збіг можливий за умови, що людина викорінить свою природу абсолютного егоїзму. У такому випадку вона ніби не існує, і немає нічого, що б відокремлювало її від Творця.

Тільки відчуваючи в собі, що без отримання духовного життя вона помирає, як помирає наше тіло, втрачаючи життя, і що спрагливо бажає жити, людина отримує можливість увійти в духовне життя і вдихнути духовне повітря.

Але яким шляхом можна дійти до такого стану, коли повне визволення з тенет власних інтересів і турбот про себе і прагнення всіма силами роздати себе стане метою всього життя, аж до того, що без досягнення цієї мети виникає відчуття смерті?

Досягнення подібного стану приходить поступово за принципом зворотного впливу: чим більше людина докладає зусиль у пошуках духовного шляху, у вивчанні, в спробах роблено спадкувати духовним об'єктам, тим вона все більше переконується, що не в змозі своїми силами досягти цього.

Чим більше вона вивчає важливі для духовного розвитку джерела, тим заплутаніше сприймається те, що вона вивчає. Чим більше зусиль вона докладає в намаганнях ставитись до своїх керівників і товарішів у навчанні краще, якщо вона справді просувається духовно, тим більше вона відчуває, як всі її вчинки продиктовані абсолютним егоїзмом.

Такі результати породжує принцип "бити, поки не захоче сам": людина може позбутися егоїзму, тільки якщо вона бачитиме, як егоїзм умертвляє її, не дозволяючи почати жити справжнім, вічним і сповненим насолод життям. Ненависть до егоїзму відторгує його від людини.

Головне - це бажання всього себе віддати Творцю із усвідомлення величі Творця. (Віддати себе Творцю - означає розлучитись із власним "я".) І тут людина мусить уявити собі, в ім'я чого їй варто працювати в цьому світі: в ім'я скороминучих цінностей чи в ім'я вічних. Адже нічого навічно не залишається із зробленого нами, все зникає. Вічні тільки духовні структури, тільки альтруїстичні думки, дії, почуття.

Тобто, прагнучи своїми думками, бажаннями і зусиллями бути схожою на Творця, людина в дійсності творить цим власну будову вічності.

Йти цим шляхом, віддаючи себе Творцеві, можливо тільки якщо усвідомлюєш велич Творця. І це подібно до того, як у нашому світі, коли хто-небудь у наших очах виглядає великим, такій людині ми із задоволенням зробимо послугу й вважатимемо, що не ми для нього зробили щось, а він, погодившись прийняти щось від нас, виявив до нас знаки уваги і наче дав нам, хоча прийняв від нас.

Із цього прикладу видно, що внутрішня мета може змінювати смисл зовнішньої механічної дії, брати чи давати, на протилежний. Тому тією мірою, в якій людина звеличує в своїх очах Творця, тією ж мірою вона може віддавати Йому свої думки, бажання і зусилля, і при цьому відчуватиме, що не віддає, а отримує від Творця, отримує можливість зробити послугу, можливість, котрої удостоюються одиниці в кожному поколінні.

Отже, основне завдання людини - звеличити в своїх очах Творця, тобто придбати віру в Його велич і могутність, і це єдина можливість вийти із клітки егоїзму у вищі світи.

Як зазначено вище, причина того, що людина відчуває такий непосильний тягар, у той час, коли хоче йти шляхом віри і не турбуватись про себе, є почуття, наче вона одна віддаляється від усього світу і наче підвішена у порожнечі без будь-якої опори у вигляді здорового глузду, розуму і попереднього життєвого досвіду, і наче залишає своє оточення, сім'ю і друзів в ім'я злиття з Творцем.

Вся причина такого почуття, що виникає у людини, - тільки у відсутності віри в Творця, тобто відсутності відчуття Творця, Його наявності й керівництва всіма творіннями, тобто у відсутності самого об'єкта віри.

Але тільки-но починає відчувати наявність Творця, відразу ж готова цілком віддатися Його владі і йти із заплющеними очима вслід за своїм Володарем, і готова до останку розчинитися в Ньому, нехтуючи розумом у найзвичайнісінький спосіб.

І тому найголовніше завдання людини - відчути Творця! І тому варто віддати всю свою енергію і думки в ім'я того, аби відчути Творця, оскільки відразу ж, коли з'являється таке відчуття, людина вже сама усією душею прагне злитися з Творцем.

І тому всі свої думки, заняття, бажання і час слід спрямувати лише до цього. Це відчуття Творця й називається вірою!

Пришвидшити цей процес можна, якщо людина надає цій меті ваги. І чим важливіша вона для неї, тим швидше людина може досягти віри, тобто відчуття Творця. І чим більша важливість відчуття Творця, тим більше й саме відчуття, аж до того, що таке почуття буде в ній постійно.

Удача - це особливий вид керування згори, на котре людина аж ніяк не може впливати. Але покладений на людину згори обов'язок - прагнути самій досягти зміни власної природи, а після цього уже Творець, підрахувавши зусилля людини, Сам змінює її і підносить над нашим світом.

Раніше, ніж людина робить будь-яке зусилля, вона ні в якому разі не повинна сподіватися на вищі сили, удачу й особливе до неї ставлення згори, а мусить підійти до справи з усвідомленням, що якщо вона не докладе зусиль - не досягне того, чого хоче досягти.

Та по закінченні роботи, навчання чи будь-якого іншого зусилля, вона повинна погодитись із висновком, що те, чого вона досягла в результаті своїх зусиль, навіть коли б нічого не робила, все одно так сталося б, бо саме так вже заздалегідь замислене Творцем.

Тому той, хто бажає усвідомити істинне керування, вже на початку свого шляху повинен намагатися в усіх випадках життя поєднати в собі ці два протиріччя.

Наприклад, вранці людина зобов'язана почати свій звичайний день в навчанні і праці, абсолютно прибравши із своєї свідомості будь-які думки про вище керівництво Творця всім світом і кожним із нас. І трудитися, наче тільки від неї залежить кінцевий результат.

Та по закінченні роботи ні в якому разі не повинна дозволяти собі й подумати, що те, чого досягла, є результатом її зусиль. Навпаки, повинна усвідомити, що навіть якби пролежала весь день, все одно досягла б того ж самого, бо цей результат був уже заздалегідь замислений Творцем.

Тому, з одного боку, каббаліст повинен, як і всі, в усьому керуватися законами суспільства і природи, та водночас - вірити в абсолютне керівництво світом Творця.

Всі наші вчинки можна розподілити на хороші, нейтральні й погані. Завдання людини - виконуючи нейтральні вчинки, піднести їх до рівня хороших тим, що поєднує їх мисленне виконання з усвідомленням абсолютного керівництва Творця.

Наприклад, хворий, прекрасно розуміючи, що його зцілення цілком у руках Творця, зобов'язаний отримати від відомого своїм мистецтвом лікаря перевірені і відомі ліки, й зобов'язаний вірити, що тільки мистецтво лікаря допоможе йому здолати недугу.

Та, вживши точно за приписом лікаря ліки і видужавши, зобов'язаний вірити, що й без будь-якого лікаря видужав би за допомогою Творця. І натомість подяки лікареві повинен дякувати Творцеві. І цим перетворює людина нейтральну дію на духовну. І чинячи так в усіх нейтральних діях, поступово одухотворює всі свої думки.

Наведені приклади і роз'яснення необхідні, оскільки подібні питання стають каменем спотикання на шляху духовного сходження ще й тому, що ті, хто буцімто знає принципи керування, прагнуть штучно збільшити силу своєї віри у всюдисущість вищого керівництва і натомість роботи над собою, аби уникнути зусиль, продемонструвати свою віру в Творця, чи просто від ліні, ще до початку роботи вирішують, що все у владі Творця, і тому всі потуги даремні!

І більше того, заплющивши очі у буцімто сліпій вірі, уникають цим питань про віру, а не відповідаючи на ці питання, позбавляють себе можливості духовно зростати.

Про наш світ сказано: "У поті лиця свого зароблятимеш свій хліб", - та після того, як щось зароблене працею, людині важко погодитись, що результат був незалежним від її праці і здібностей, а замість неї все робив Творець. І мусить "у поті лиця свого" зміцнювати в собі віру в абсолютне керівництво нею Творця.

Та саме у прагненнях і спробах поєднати удавані протиріччя Вищого керівництва, що походять від нашої сліпоти, саме із зіткнення цих протилежних і тому незрозумілих нам підходів до дій, які від нас вимагаються, саме завдяки цим переживанням зростає той, хто осягає їх, і завдяки їм отримує нові духовні відчуття.

Стан до початку творіння зводиться до існування Єдиного Творця. Початок творіння полягає в тому, що в собі Творець виділяє певну точку, тим, що в майбутньому надасть їй відмінних від себе властивостей. У цьому суть творіння, бо надавши цій точці егоїстичних властивостей, Творець немовби вигнав її із себе. Ця точка і є наше "я". Та оскільки не існує місця і відстані, то віддалення за властивостями сприймається цією точкою як скритість Творця, тобто вона Його не відчуває, між ними пітьма, створювана егоїстичними властивостями цієї точки.

Ця темна прірва сприймається чуттями цієї точки страшно безнадійною, якщо Творець бажає наблизити її до себе. Якщо ж Творець не бажає наближення точки, вона не відчуває ніякої прірви і, взагалі, віддалення від Творця, і взагалі Творця, а тільки може уявляти собі такі переживання.

Далі