< 22 >

Чому люди народжуються з неоднаковими здібностями відчувати тонкі впливи і з неоднаковими здібностями розумно й логічно схоплювати суть речей? І чим винувата людина, що не дано їй, не створив її Творець такою, як створив геніїв і мислителів чи багаті почуттями тонкі натури, і взагалі, чому всі ми, народжуючись, отримуємо від Творця не рівні початкові моральні і духовні бажання і здібності?
Люди, що народилися з великими бажаннями, широким серцем і гострим розумом, називаються в Каббалі розумними, тому що здатні отримати вищий розум. І на протилежність цьому народжуються обмежені в розумових і душевних своїх можливостях. Таких Каббала називає дурнями.

Та оскільки у кожної душі є своє особисте призначення, ради якого вона й "спустилася" в цей світ, нема чого жодному із нас соромитися за свої завдатки, їх такими створив у кожному із нас Творець, як і за погані думки наші нема чого нам соромитись, їх також посилає нам Творець. А ось за те, як ми реагуємо на погані думки, чи боремося з ними, а чи дослухаємось їх, чи бажаємо виправити себе, кожний у силу своїх природних здібностей, і що робимо для цього, - ось чого слід соромитись людині, і за це питає її Творець.

І все ж, яким способом нетямущий може досягти духовних висот? Сказав Творець: "Я створив мудрих, і Я створив нетямущих. І помістив мудрих у кожному поколінні, аби допомогти цим нетямущим, щоб, приклеївшись всім серцем до тих, хто духовно піднімається, змогли й вони досягти повного злиття зі Мною".

Але навіщо все ж таки потрібні нетямущі в світі? Адже їх абсолютна більшість у порівнянні з кількома мудрецями світу! Вся справа в тому. що для кожної духовної властивості необхідний свій окремий носій. І саме люди з обмеженими духовними здібностями є носіями егоїзму. А мудреці, які бажають безкінечного духовного сходження ради служіння Творцю, по закінченні виправлення свого егоїзму мають потребу в роботі над егоїзмом нетямущих, оскільки для постійного підйому зобов'язані постійно всотувати в себе "чужий" егоїзм і виправляти його - і таким чином підніматися.

І тому всі мають потребу один в одному. Та оскільки маси можуть дати мудрецю лише свій нікчемний егоїзм (бажання дрібних, скороминущих насолод нашого світу), то на кожного мудреця в світі припадають мільярди нетямущих.

Та чинячи відповідно до вказівок мудреців, якщо нетямущі свідомо йдуть за мудрецем, всі можуть досягти мети свого існування - абсолютного злиття з Творцем.

Хоча духовна робота щодо піднесення альтруїзму над егоїзмом відбувається в серці, а щодо звеличення віри над стверджуваннями розуму - в умі, але все це стосується відмови людини використовувати свої природою дані їй від народження розум і бажання самонасолоди і самоствердження. Адже навіть працюючи уже з альтруїстичними цілями, людина все одно віддає перевагу тому, щоб бачити і знати, кому вона дає і хто отримує плоди її праці, - і в такому випадку немає у людини нічого, крім віри в існування Творця і в те, що Він отримує плоди її зусиль.

І тут осмислювання єдиності Творця за принципом "немає нікого, крім Творця", - як того, хто посилає все, що ми відчуваємо і подумки сприймаємо, хто створює саме такий хід думок у нас, приводить саме до таких висновків і рішень, - допомагає людині знайти правильний погляд на всі події і на корекцію своїх бажань і думок у відповідності із замислами Творця.

Вся Каббала говорить тільки про Творця, Його дії, тому і називає все іменами Творця, оскільки подібно до того, як ім'я людини каже нам, про кого саме йде мова, будь-яке слово у Каббалі - це ім'я Творця, бо виражає певну дію, каже, що саме в даний момент Він посилає нам.

А про нас мовиться у Каббалі, як про частину Творця, яку Він віддалив від себе, наділивши цю частину егоїзмом. Тому душа людини складається з двох протилежних частин - божественної частини, котра проявляє свої бажання відчувати Творця (в декому з нас), і тоді людина починає шукати чогось духовного, аби наповнити себе, а всім, чим інші втішаються, наповнюють себе, вона вже не може вдовольнитися; друга ж частина душі - це відчутна повною мірою наша навмисне створена егоїстична природа - бажання всім заволодіти, все взнати, зробити, побачити результат своїх дій, тобто скрізь і в усьому побачити частину свого "я".

Ця егоїстична частина нашої душі і є творіння, єдине, що створене, оскільки альтруїстична частина душі - це частина самого Творця. Взявши в собі своє бажання і надавши йому додатково егоїзм, Він цим відокремив від Себе цю частину, і вона стала називатися душею, існуючим окремо від Нього творінням. І називається творінням саме тому, що в ній є частина нового - її егоїзм, створена властивість, яка раніше не існувала, адже в самому Творці такого бажання немає.

І тільки про цей об'єкт - душу, що складається із частини Творця і частини заново створеного егоїстичного почуття "все отримати ради себе", йдеться в Каббалі. А не про тіло, складене з м'яса і кісток, - воно як всі тіла, - тварина, і його доля, як всіх тварин, - зогнити і перетворитися знову на елементи цього світу.

А відчуваємо ми себе як тіло, бо не відчуваємо нашу душу. Але в міру того, як людина починає відчувати душу, вона все менше відчуває своє фізичне тіло, його бажання, його біль, оскільки душа все більше промовляє в ній. Ще більш духовно розвинутий взагалі не відчуває бажань свого тіла, оскільки прислухається тільки до того, що каже йому його душа - частина Творця в ньому. І тому під словом "тіло" розуміє себе, тобто свої душевні бажання, свою віднайдену суть, а не тілесні бажання, котрих практично не відчуває.

Каббала говорить не про наше фізичне тіло, кілограми м'яса і кісток, а про два устремління душі - про поривання божественної частини до відчуття Творця, злиття з Ним і про бажання егоїстичної частини до самовдоволення, самонасичення, відчуття себе замість Творця. Обидва цих бажання називаються в Каббалі тілом - або тілом егоїстичним, тілом фізичним - тілом нашого світу, оскільки лише нашому світу властивий егоїзм, або тілом духовним, або тілом духовним, оскільки альтруїстичні бажання - це бажання Творця, властиві духовному світу.

Завжди і в усьому Каббала говорить про те, що відбувається в тих чи інших випадках із нашею душею, з нашими бажаннями, як їх міняє Творець і як ми можемо їх змінювати, вірніше, просити Його, щоб Він їх змінив, тому що ми самі їх змінити неспроможні.

Найважливіше для початківця - крізь усі найрізноманітніши думки і бажання, що постійно виникають в людині, наполегливо ловити й утримувати думку, що це йде від Творця, що ці думки і бажання, дуже різні й іноді низькі, посилає йому Творець.

А робить Творець так для того, щоб, незважаючи на ці завади, людина ні за яких обставин не втрачала з Ним зв'язку, утримуючи в собі віру в те, що всі ці думки і бажання посилаються їй Творцем, посилаються для того, щоб змагаючись із цими думками, що стають на заваді, із перешкодами, зміцнювала свою віру, почуття, що все походить від Творця.

У міру зміцнення в собі цього переконання вона зможе досягти такого стану, що це відчуття постійно житиме в ній, попри всі зрослі перешкоди, котрі постійно посилатимуться Творцем саме для зміцнення в ній цього почуття.

І в це постійне почуття віри у всюдисущність Творця увійде тоді відчуття Його присутності в людині, Творець "вдягнеться" в саму людину, і тоді це вже визначатиме всі думки і бажання людини, і вона стане частиною Творця.

Людина повинна відчути, що саме почуття віддаленості від Творця і є те необхідне почуття, за допомогою якого, всередині якого вона зможе згодом відчути самого Творця.

Саме ці два почуття і називаються в Каббалі "судина" і "світло" - це бажання відчути Творця, котре поступово народжується в людині під впливом сторонніх думок і бажань, які спеціально відволікають від думок про Творця і Його єдиність і відтак змушують людину силою волі збільшувати силу віри й утримувати мислі про Творця.

Світло - це вже відповідь на бажання людини відчути Творця, коли сам Творець "вдягається" в це бажання людини, світло входить у судину.

Порядок духовного зростання такий, що людина пробуджується до бажання духовного, до відчуття Творця, до потреби пізнати себе лише під впливом світла, коли відчуває життя, натхнення від зближення з духовними почуттями, відчуває себе більш досконалою.

Але потім починають навідувати людину сторонні думки, і вона падає з цього рівня під їхнім впливом і повертається до своїх звичайних бажань та думок.

Потім жаль за своїми скороминущими, нікчемними турботами і думками, що виникає в ній через деякий час, народжує гіркоту і гнів на себе, а іноді й на Творця, за те, що посилає їй думки та бажання, які відштовхують від духовного.

І як відповідь на гірке почуття жалю про свій духовний стан людина отримує згори світло, почуття зближення з Вищим, відчуває, що все готова віддати за це почуття, за це відчуття Творця, за почуття безпеки, впевненості, безсмертя, яке переживає при наближенні до абсолютної і вічної досконалості, випромінюваної Творцем.

І не соромиться за свої минулі думки і почуття, і нічого не боїться в цьому світі, бо відчуває в цей час свою безсмертну - як частину вічного Творця - душу, в усьому згодна з Творцем, і в усьому виправдовує Його діяння щодо створінь, і готова, відмовившись від свого розуму, йти слідом за своїм Творцем. Це почуття, що є наслідком заповненя душі людини світлом Творця, робить її абсолютним рабом духовних відчуттів.

Та знов через деякий час виникає в людині стороння думка... і так поступово від багатьох звадливих думок, що послідовно навідують людину, і тих відчуттів духовного піднесення, що приходять слідом за ними, народжується в ній настільки цілісне почуття потреби, вимоги духовного, що отримує постійне світло Творця.

Можливість дякувати Творцеві уже сама по собі є благом, дарованим Творцем.

Милосердя Творця в тому, що ми можемо любити Його, а сила Його в тому, що ми можемо боятися Його.

У чому причина того, що людина, яка прагне наблизитись до Творця і відчуває, що вона вже близька до Нього якоюсь мірою, раптом відчуває віддалення? Відповідь Бааль Шем-Това: "Це подібне до того, як вчать дитину ходити: її підтримують, і вона, роблячи кілька кроків, наближається до батька, та батько, бажаючи навчити сина самостійно ходити, відсовується, поки син не навчиться ходити".

Робота людини над собою полягає в постійній, до останнього подиху боротьбі з егоїзмом і внесення в себе замість нього раз у раз на його місце Творця.

Творець, як великий володар, сидить у центрі свого палацу. Він спорудив багато стін і перешкод на шляху до Себе, розкидав між стінами Свого палацу скарби, роздає почесті і посади тим, хто долає перешкоди. Людина, отримуючи їх, заспокоюється. Але тільки той, хто відмовляється від усього, бажаючи бути поруч із Творцем, стає гідним увійти до Нього.

Як необхідний перехідний стан між зерном і ростком, що проростає з нього, стан повного розкладу зерна, абсолютного зникнення, так до тих пір, доки людина не досягне стану повного заперечення свого "я", вона не може отримати нової, духовної природи.

Творець сотворив "я" людини з "нічого", тому, щоб злитися з Творцем, необхідно повернутися із стану "я" назад у "ніщо". Кожного разу, коли людина доходить до абсолютного відчаю, приходить до висновку, що "все прах і суєта суєт", саме із такого стану починається новий ступінь її духовного зростання, тому що може зректися тепер усього.

Існує десять правил духовної роботи.

Трьом правилам можна навчитися у немовляти:

1. Радіє незалежно ні від чого.
2. Навіть хвилини не буває спокійним.
3. Бажаного вимагає із усіх сил.

Семи правилам можна навчитися у злодія:

1. Працює ночами.
2. Те, чого не досягнув минулої ночі, пробує досягти наступної.
3. Вірний своїм товаришам.
4. Ризикує собою задля придбання навіть незначних речей.
5. Те, що вкрав, не цінує і продає за копійки.
6. Одержує побої, але не заспокоюється.
7. Бачить у своєму ділі переваги і не бажає змінити його.

І головне: до кожного замка є ключ, та якщо замок не піддається, сміливий злодій ламає його. Творець любить людину, яка ламає своє серце, щоб потрапити у дім Творця.

Коли людина досягає духовних щаблів, тільки тоді вона стає жалюгідною у власних очах і може схилитися перед Творцем, відчуваючи, що ніщо їй не потрібно: ні власне духовне спасіння, ні духовне піднесення, ні вічність, а тільки Творець.

Під час духовного падіння здається людині, що Творець скриває себе, і важко втриматися у вірі в Його існування і керівництво. Але якщо людина відчуває, що Творець скривається від неї, то це вже не скриття Творця, а стан, із котрого Творець чекає зусиль людини задля зближення з Ним.

Творець називається місцем саме тому, що людина повинна увійти в Нього всім своїм єством, щоб Творець оточував її і був місцем її знаходження. (Як уже зазначалося, ми перебуваємо в океані світла Творця і повинні це осягти.)

Під час звертання до Творця людині слід постійно контролювати, у що вона вкладає увагу і сили. Головний намір - відчути Творця! Заповідь "возлюби ближнього" є природним наслідком злиття з Творцем, тому що немає нікого, крім Нього, і коли людина осягає це, все творіння, в тому числі і наш світ, об'єднуються в її відчутті в одному Творці.

Наслідок духовного піднесення проявляється ще й у тому, що людина починає любити навіть злісних ворогів і ненависників всіх народів. Тому найбільша робота може бути в молитві за своїх ворогів.

Є два періоди боротьби з егоїстичними бажаннями: спочатку людина поривається за ними, а коли починає тікати від них, бачить їхню неприпинну гонитву за собою.

Той заперечує єдність Творця, хто ще відчуває, що Творець і все, що відбувається в світі і з ним самим, не абсолютно одне і те ж.

Немає нічого, що більше заперечує Творця, ніж смуток. Причому цьому почуттю віддається будь-яка людина від всіляких причин: страждань, відчуття власного безсилля, відсутності жаданого тощо. Неможливо зазнавати ударів і радіти без усвідомлення їхньої необхідності і великої користі, коли кожний удар сприймається уже як ліки.

Єдина тривога людини повинна бути: чому він тривожиться. Про страждання слід сказати, що вони не погані, оскільки немає поганого в світі, а гіркі, оскільки це і є справжній смак ліків.

Найбільш серйозне зусилля слід докласти для "вилікування" від почуття смутку, бо наслідком віри є радість, і тільки придбанням віри можна порятуватися від смутку.

Оскільки людина осягає тільки те, що входить в її почуття, а не залишається зовні, то й Творця ми осягаємо за Його діянням в нас. Тому всі наші відчуття, що заперечують єдиність їхнього джерела, існують саме для того, щоб зрештою виявити і відчути єдиність Творця. Сказано, що після переходу через море повірили в Творця і заспівали. Тільки віра дає можливість співати.

Якщо людина вважає, що вона здатна роботою над собою виправити себе, мусить перевірити своє ставлення до віри у всемогутність і єдиність Творця, бо тільки через Творця, молитвою про змінення можливо будь-що змінити в собі.

"Світ створений для насолоди людини". Світ означає сокриття, ослаблення вищого світла, що проходить крізь нього на нижчих, на нас. Саме через відчуття протилежності сокриття і розкриття людина осягає насолоду. І в цьому смисл сказаного: "сотворив підмогу проти тебе".

Егоїзм створений на допомогу людині: поступово у боротьбі з ним людина набуває необхідних для духовного відчуття органів чуттів. Тому слід сприймати перешкоди і страждання з повним усвідомленням їхньої мети - підштовхнути людину просити допомоги Творця у порятунку від страждань. Тоді егоїзм і все неприємне перетворюється на "підмогу проти тебе" - проти самого ж егоїзму.

Можна це уявити собі по-іншому: що егоїзм стоїть "навпроти нас" натомість Творця, затуляючи, скриваючи Творця від нас, як сказано: "Я стою між Творцем і вами" - "я" людини стоїть між нею і Творцем.

Не слід шукати в собі думок, що заважають, а саме те перше, що виникає в серці і мислях людини з моменту пробудження, необхідно зв'язати з Творцем. У цьому допомога "завад", що повертають людину до мислі про Творця. Бо найбільше зло полягає в тому, що людина забуває про Творця.

Наскільки егоїзм підштовхує людину согрішити, настільки ж він підштовхує людину бути надміру "праведником" - в обох випадках людина відривається від істини. Наскільки людина може розігрувати з себе праведника перед сторонніми, настільки іноді, не відчуваючи того, що обманює себе, вона впевнена, що насправді вона праведник.

Сказав один із древніх мудреців: "Я більше люблю грішників, котрі знають, що вони грішники, ніж праведників, котрі знають, що вони праведники. Але грішники, котрі вважають себе праведниками, взагалі ніколи не зможуть вийти на істинний шлях, тому що навіть на порозі пекла їм здається, що їх привели туди, щоб рятувати інших".

Мета справжнього каббаліста в тому, щоб учень поважав і боявся Творця більше, ніж його, вірив у Творця більше, ніж у нього, залежав від Творця більше, ніж від нього.

Один із каббалістів минулого сторіччя заставши своїх учнів за грою в шашки, розповів їм про схожість правил цієї гри і правил духовних:

• заборонено робити два ходи одночасно;
• можна ходити тільки вперед, але не назад;
• хто дійшов до кінця, має право йти куди завгодно, за своїм бажанням.

З точки зору егоїзму немає нічого більш химерного і протиприродного, нереального і нерозумного, ніж "продатися" в рабство Творцю, стерти в собі всі свої думки і бажання і віддати всього себе Його волі, якою б вона не була, не знаючи її наперед.

Далі