< 35 >

Головне тут - розуміння мети творіння. Людина дізнається, що вона становить собою отримання насолоди від Творця. Але вона відчуває, що ні разу ще не зазнала цього. У процесі навчання вона усвідомлює, що це можливе лише при збігові її властивостей із властивостями Творця. Тому вона зобов'язана вивчати свої прагнення та бажання, якомога об'єктивніше їх оцінювати, контролювати і аналізувати, щоб відчути, чи дійсно вона наближається до відторгнення егоїзму і любові до ближнього.
Якщо учень бачить, що він ще перебуває в егоїстичних бажаннях і не зрушив в кращий бік - він часто проймається почуттям безнадії і апатією.

Більше того, часто він знаходить, що не тільки зостався в своїх егоїстичних бажаннях, але ще більше зростив їх, оскільки з'явилися бажання до насолод, котрі раніше вважав низькими, дрібними, скороминучими, негідними, а тепер він мріє досягти їх.

Звичайно, в такому стані важко виконувати заповіді і продовжувати вчитися, як раніше, в радості. Людина впадає у відчай, розчаровується, шкодує про витрачений час, зусилля, збитки, постає проти мети творіння.

Такий стан називається лівою лінією, тому що потребує виправлення. Людина відчуває свою порожнечу і повинна перейти в такому випадку в праву лінію, у відчуття досконалості, достатку, повного вдоволення тим, що має.

Раніше, перебуваючи в такому стані, вважалося, що людина не в правій лінії, а в одній, першій, тому що не мала другої лінії - критики свого стану.

Та якщо після істинного усвідомлення недосконалості свого стану в другій лінії вона повертається до відчуття почуття досконалості (всупереч справжньому її стану і почуттям), в першу лінію, вважається, що діє вже в двох лініях, не просто у першій і другій, а в протилежних, правій і лівій.

Весь шлях відмови від егоїзму, виходу з кола своїх інтересів будується на основі правої лінії. Коли мовиться, що людина мусить відмовитися від "своїх" інтересів, маються на увазі тимчасові, дрібні, скороминучі інтереси нашого тіла, надані нам згори не лише для того, щоб ми вважали їх за мету життя, а щоб ми відмовились від них в ім'я придбання вічних, вищих, абсолютних відчуттів духовних насолод, злиття із Найвищим, що є у світобудові, з Творцем.

Та відірватися від своїх думок і бажань неможливо, оскільки, крім себе, ми не відчуваємо нічого. Єдине, що можливе в нашому становищі, - це вірити в існування Творця, в Його повне керівництво всім, в мету Його творіння, в необхідність досягтицієї мети всупереч запевненням тіла. Така віра у невідчутне, віра в те, що вище нашого розуміння, називається вірою вище знання.

Саме після лівої лінії надходить черга перейти до такого сприйняття дійсності. Людина щаслива від того, що заслужила виконувати волю Творця, хоча не відчуває, з огляду на егоїстичні бажання, ніякої насолоди від цього.

Та всупереч своїм відчуттям вона вірить, що отримала особливий подарунок від Творця, тим, що нехай навіть і в такий спосіб, але може виконувати Його волю. Саме так, а не як усі, заради насолод або в силу виховання, не усвідомлюючи навіть автоматизму своїх дій.

А вона усвідомлює, що все виконує всупереч своєму тілу, тобто внутрішньо перебуває на боці Творя, а не на боці свого тіла. Вона вірить, що все приходить до неї згори, від Творця, з особливим ставленням саме до неї. Тому вона дорожить цим подарунком Творця, і це надихає її, наче удостоїлася отримати найвищі духовні осягнення.

Тільки в такому випадку перша лінія називається правою, досконалістю, оскільки радість людини не від свого стану, а від ставлення до неї Творця, який дозволив здійснити хоча б щось поза особистими егоїстичними бажаннями. І в такому стані, хоча людина ще не вийшла з рабства егоїзму, вона може отримати згори духовне свічення.

Але хоча це вище свічення ще не входить в людину, тому що в егоїстичні бажання світло увійти не може, а охоплює її довкола у вигляді оточуючого світла, все ж таки це дає людині зв'язок із духовним і усвідомлення того, що навіть найнезначніший зв'язок із Творцем - це велика нагорода і насолода. А про відчуття свічення вона повинна сказати собі, що не в її силах оцінити дійсну цінність світла.

Права лінія називається також істинною, тому що людина тверезо розуміє, що не досягла ще духовного рівня, не обманює себе, а каже, що те, що вона отримала, йде від Творця, навіть найгірший її стан, і тому вірою вище розуму, самопереконанням, всупереч відчуттям, знає, що це велика цінність, тому що є контакт із духовним.

Бачимо, що права лінія будується із чіткого усвідомлення відсутності духовного осягнення і гіркого відчуття власної нікчемності, і наступного виходу із егоїстичних розрахунків, на основі: "не те, що маю я, а те, що бажає Творець", настільки, наче отримала все, що бажає.

Незважаючи на те, що докази людини розумні, якщо каже, що до неї є особливе ставлення Творця, що є у неї особливе ставлення до Каббали і її законів, а інші зайняті дрібними розрахунками своїх тимчасових турбот, усе ж ці розрахунки в розумі, а не вище розуму, та слід сказати собі, що це настільки важлива річ, що вона щаслива своїм становищем, для цього вона повинна йти вірою вище розуму, щоб її радість будувалася на вірі.

Ліва ж лінія будується на перевірці, наскільки щира любов людини до ближнього, чи здатна вона на альтруїстичні дії, на безкорисливі вчинки, не бажаючи отримати за свої труди ні в якому виді винагороду.

І якщо після подібних розрахунків людина бачить, що ще не може ні на йоту відмовитись від власних інтересів, немає у неї іншого виходу, ніж молити Творця про порятунок. Тому ліва лінія приводить людину до Творця.

Права лінія дає людині можливість дякувати Творцеві за відчуття досконалості Каббали. Але не дає відчуття істинного її стану, стану незнання, відсутності зв'язку з духовним. І тому не приводить людину до молитви, без котрої неможливо осягнути світло Каббали.

У лівій же лінії, стараючись зусиллям волі подолати свій істинний стан, людина відчуває, що у неї немає ніяких сил на це. І тоді у неї з'являється потреба в допомозі згори, тобто бачить, що тільки надприродні сили можуть їй допомогти. І тільки за допомогою лівої лінії людина досягає того, чого бажала.

Але необхідно знати, що ці дві лінії повинні бути врівноважені таким способом, щоб використовувалися порівну. І тільки тоді виникає середня лінія, що з'єднує праву і ліву в одну. А якщо одна із них більша іншої, то більша не дозволить відбутися злиттю з меншою через відчуття того, що вона більш корисна в даній ситуації. Тому вони мусять бути абсолютно рівні одна одній.

Користь від такої важкої роботи щодо рівного збільшення двох ліній у тому, що на їхній основі людина отримує згори середню лінію, Вище світло, що розкривається і відчувається саме на почуттях двох ліній.

Права дає досконалість, тому що вірить у досконалість Творця. А оскільки Творець править світом, і ніхто більше, то якщо не брати в розрахунок егоїзм, все досконале. Ліва лінія дає критику її стану і відчуття недосконалості. І необхідно потурбуватися, щоб ні в якому разі вона не була більша, ніж права. (Практично за часом людина повинна 23,5 години на добу перебувати в правій лінії і тільки на півгодини дозволяти собі включати егоїстичний розрахунок.)

Права лінія повинна бути настільки яскраво виражена, щоб не виникало ніяких додаткових потреб для відчуття повного щастя. Це контроль відриву від власних егоїстичних розрахунків. І тому вона називається досконалістю, оскільки не має потреби ні в чому для відчуття радості. Тому що ці розрахунки людини не всередині її тіла, а поза тілом, на боці Творця.

Перейшовши до лівої лінії (перехід від правої лінії до лівої і назад людина повинна робити свідомо, у визначений час, заздалегідь диктуючи собі умови, а не відповідно зі своїм настроєм), вона знаходить, що не тільки не просунулася вперед у сприйманні і відчутті духовного, але й у звичайному своєму житті стала ще гіршою, ніж була раніше. Тобто замість руху вперед повертається ще більше в свій егоїзм.

Із такого стану людина повинна відразу ж перейти до молитви про виправлення. Але вихід із егоїзму відбувається в становищі, коли людина перебуває на останньому, 49 ступені бажань нечистих сил.

Тільки коли людина цілком усвідомлює всю глибину і шкідливість свого егоїзму і волає про допомогу, Творець звеличує її, дає середню лінію тим, що дає душу, починає світити їй згори світло Творця, яке дає сили перейти до альтруїзму, народитися в духовному світі.

Для досягнення мети творіння необхідний "голод", без котрого неможливо звідати всієї глибини насолод, які посилає Творець, без котрих ми не принесемо радості нашому Творцеві. І тому необхідний виправлений егоїзм, що дозволяє зазнавати насолоди заради Творця.

У моменти, коли людина відчуває страх, необхідно усвідомити, для чого посилає їй Творець подібні відчуття. Адже немає в світі іншої сили і влади, крім Творця, ні ворогів, ні темних сил, а сам Творець створює в людині таке почуття, щоб, очевидно, замислилась, з якою метою це раптом відчувається нею, і в результаті своїх пошуків змогла б зусиллям віри сказати, що це посилає їй сам Творець.

І якщо вже після всіх її зусиль страх не полишає її, вона повинна сприйняти це як приклад, що в такій же мірі мусить бути страх перед могутністю і владою Творця, тобто в тій же мірі, як зараз її тіло здригається від надуманого джерела страху нашого світу, в тій же мірі воно повинно здригатися від страху перед Творцем.

Коли людина може точно визначити, в якому духовному стані вона перебуває? Адже коли відчуває себе впевненою і задоволеною - це, можливо, від того, що вірить у свої сили, і тому не має потреби в Творці, тобто насправді перебуває в глибині свого егоїзму і вкрай віддалена від Творця, а відчуваючи себе абсолютно втраченою і безпорадною, - і тому відчуваючи гостру необхідність в підтримці Творця, - вона в цей час перебуває саме в найкращому для себе стані.

Якщо людина, зробивши зусилля, виконала якусь благу в її очах справу і відчуває вдоволення від "свого" вчинку, то тут же впадає в свій егоїзм і не усвідомлює, що це Творець дав їй можливість здійснити щось добре, і тільки посилює свій егоїзм.

Якщо постійно, день у день, докладаючи зусилля в навчанні і поверненні думками до мети творіння, людина все одно відчуває, що нічого не розуміє і не виправляється, і цим спроквола своїм почуттям у серці докоряє за свій стан Творцеві, то ще більше віддаляється від істини.

Тільки-но людина починає намагатися перейти до альтруїзму, її тіло і розум відразу ж постають проти подібних думок і якими завгодно шляхами пробують заплутати її: відразу ж з'являються сотні думок, невідкладних справ і виправдань, оскільки альтруїзм, тобто все, що не зв'язане з будь-якою вигодою для тіла, ненависне нам, і не в змозі наш розум витримати хоч на якусь мить подібні прагнення - і негайно пригнічує їх.

І тому думки про відмову від егоїзму здаються нам надзвичайно важкими, непосильними. А якщо вони ще не відчуваються такими, значить, десь в них криється власний зиск для тіла, і саме він не дозволяє так діяти і думати, обманюючи нас і запевняючи, що наші думки і вчинки альтруїстичні.

Тому найбільш вірною перевіркою, чи продиктовані думки і дії піклуванням про себе, чи вони альтруїстичні, є перевірка того, чи дозволяють серце і розум хоча б якось погодитись, затримати на цьому мисль або здійснити найменший порух. Якщо ми згодні - значить, це самообман, а не істинний альтруїзм.

Тільки-но людина зупиняється на відсторонених від потреб тіла думках, відразу ж у нього виникають питання типу: "а навіщо мені це потрібно?" і "кому є користь від цього?".

У таких ситуаціях найважливіше - усвідомити, що це не наше тіло запитує нас і не дає ніякої можливості зробити щось таке, що б виходило за рамки його інтересів, а це дії самого Творця, це Він особисто створює в нас такі думки і бажання і не дозволяє нам самостійно відірватися від бажань тіла, бо немає нікого, крім Нього; Він як привиблює нас до Себе, так і створює перешкоди на шляху до самого себе, аби ми навчилися розпізнавати нашу природу і змогли реагувати на кожну думку і бажання нашого тіла при спробах відірватися від нього.

Безсумнівно, подібні переживання можуть бути тільки у тих, хто намагається осягнути властивості Творця, "прорватися" в духовний світ - таким Творець посилає різноманітні перешкоди, що відчуваються як думки і бажання тіла, які відштовхують від духовного.

І це для того, щоб людина усвідомила свій істинний духовний стан і ставлення до Творця, наскільки вона виправдовує дії Творця всупереч запереченням розуму, наскільки вона ненавидить Творця, який забирає у неї всі втіхи цього життя, яке раптом починає здаватися сповненим усього прекрасного, повергає її в пітьму безнадії, бо тіло не в змозі знайти в альтруїстичних відчуттях ні краплини насолоди.

Людині здається, що це її тіло заперечує, а не сам Творець діє на її почуття і розум тим, що дає думки і емоції, які сприймаються людиною позитивно чи негативно, і сам Творець створює на них же певну реакцію серця і розуму, аби навчити людину, познайомити її з самою собою, подібно до того, як мати вчить дитину, показуючи, даючи спробувати і відразу ж пояснюючи, так і Творець показує і пояснює людині її істинне ставлення до духовного і її нездатність самостійно діяти.

Найважче у просуванні полягає в тому, що постійно в людині зіштовхуються дві думки, дві сили, два бажання. Навіть в усвідомленні мети творіння: з одного боку, людина повинна досягти злиття за своїми властивостями з Творцем, щоб, з друого боку, її єдиним бажанням було бажання відмовитися від усього заради Творця.

Але ж Творець абсолютно альтруїстичний і не має потреби ні в чому, бажаючи лише, щоб ми відчули абсолютну насолоду, - це Його мета в творінні. І це дві абсолютно протилежні цілі: людина повинна все віддати Творцю і, з іншого боку, сама зазнавати насолоди.

Вся справа в тому, що одна із них не ціль, а лише засіб для досягнення цілі: спочатку людина повинна досягти такого стану, коли всі її думки, бажання і дії будуть тільки поза рамками її егоїзму, абсолютно альтруїстичні, "заради Творця". А оскільки, крім людини і Творця, немає у світобудові нічого, то все, що виходить за рамки нашого тіла, - це Творець.

А після того як людина досягає виправлення творіння - збігу своїх властивостей із властивостями Творця, вона починає осягати мету творіння - отримання від Творця безкінечної, не обмеженої рамками егоїзму насолоди.

До виправлення у людини є тільки бажання самонасолоди. За мірою виправлення вона воліє все віддати і тому також неспроможна отримувати насолоду від Творця. І тільки по завершенні виправлення вона здатна почати отримувати безмежну насолоду не заради свого егоїзму, а заради мети творіння.

Така насолода безкорисна і не породжує почуття сорому, оскільки отримуючи, осягаючи і відчуваючи Творця, вона радіє задоволенню Творця своїми вчинками. І тому чим більше отримує, чим більше тішиться, тим більше вона радіє насолоді, якої від цього зазнає Творець.

За аналогією зі світлом і пітьмою в нашому світі, в духовних відчуттях світло і пітьма (або день і ніч) - це відчуття існування або відсутності Творця, керівництва Творця або його відсутності, тобто "присутність" або "відсутність" Творця в нас.

Іншими словами, якщо людина про щось просить Творця і негайно отримує те, що попросила, - це називається світлом, або днем. А якщо перебуває в сумнівах щодо існування Творця і Його керування - це називається пітьмою, або ніччю.

Але справжнє прагнення людини повинне бути не до відчуття Творця і пізнання Його дій, позаяк це також чисто егоїстичні бажання, бо не зможе людина втриматися від насолоди цими відчуттями і впаде в егоїстичні насолоди.

Справжнім прагненням мусить бути прагнення отримати від Творця сили йти проти бажань свого тіла і розуму, тобто отримати силу віри більшу, ніж її розум і тілесні бажання, настільки дієву, наче людина бачить і відчуває Творця і Його абсолютно добре правління, Його владу над усім творінням, але воліє не бачити явно Творця і Його влади над усім творінням, бо це проти віри, а бажає тільки за допомогою сили віри йти всупереч бажанням тіла і розуму. І все її бажання в тому, щоб Творець дав їй сили, наче вона бачить Його і все керування світами.

Оволодіння такою можливістю людина називає світлом, або днем, оскільки не боїться почати втішатися, бо спроможна вільно чинити, незалежно від бажань тіла, не будучи вже рабом свого тіла і розуму.

Коли людина вже осягла нову природу, тобто вже здатна виконувати вчинки незалежно від бажань тіла, Творець дає їй насолоду Своїм світлом.

Якщо спустилася пітьма на людину і відчуває, що немає у неї ніякого смаку в роботі над духовними осягненнями, і не в її силах відчути особливе ставлення до Творця, і немає ні страху, ні любові до високих речей - залишається одне-єдине: риданнями душі благати Творця, аби змилувався над нею і прибрав цю чорну хмару, що затьмарює всі її почуття і думки і скриває Творця від її очей і серця.

І це тому, що плач душі - це найсильніша молитва. І там, де нічого не може допомогти, тобто після того як людина переконується, що ні її зусилля, ні її знання і досвід, ніякі її фізичні дії і міри не допоможуть їй увійти у вищий світ, коли всім своїм єством вона відчуває, що використала всі свої можливості і сили, тільки тоді вона досягає усвідомлення, що лише Творець може їй допомогти, тільки тоді приходить до нех стан внутрішнього ридання і моління до Творця про спасіння.

А до цього ніякі зовнішні потуги не допоможуть людині правдиво, із самої глибини серця заволати до Творця. І коли всі шляхи перед нею, як вона відчуває, уже закриті, тоді розчиняється "брама сліз" - і людина входить у вищий світ - чертоги Творця.

Тому коли людина випробувала всі свої можливості самій досягти духовного сходження, спускається на неї суцільна пітьма, і вихід один - тільки якщо Творець допоможе їй.

Але допоки, ламаючи своє егоїстичне "я", не відчула, що є сила, що керує нею, не перехворіла цією істиною і не досягла цього стану, її тіло не дозволить їй заволати до Творця. І тому необхідно застосовувати все, що тільки в силах людини, а не чекати дива згори.

І це не тому, що Творець не бажає змилостивитися над людиною і чекає, доки вона себе "зламає", а тому, що лише перебравши всі свої можливості, людина накопичує досвід, відчуття і усвідомлення власної природи і набуває необхідних властивостей для опанування Вищим розумом.

Кінець 4-ї книги.

Післямова