< 4 >

Не в силах людських зрозуміти таку духовну властивість як абсолютний альтруїзм і любов, бо розум не спроможний усвідомити, як може взагалі бути таке почуття у світі, бо ж в усьому, що здатна робити й бажати людина, мусить бути її особистий зиск, інакше не зможе зробити щонайменшого поруху. І тому така властивість дається людині лише згори, і тільки той, хто відчув її, може це усвідомити.

Та якщо ця властивість дається людині згори, навіщо ж потрібно докладати зусиль, аби досягти її? Адже самі зусилля нічого не дадуть, доки Творець не допоможе людині і не дасть їй згори нових якостей, нової природи?

Справа в тому, що людина повинна "знизу" дати молитву - прохання, бажання, щоб Творець змінив її властивості. І тільки якщо є справді сильне бажання, Творець відповідає на нього.

Саме для того, щоб розвинути в собі таке сильне бажання, з тим, щоб Творець відповів на нього, і мусить людина докласти багато зусиль. А в спробах самій досягти мети вона поступово усвідомлює, що немає у неї ні бажання, ні можливості самій досягти її. Тоді й з'являється у людини істинна вимога до Творця про звільнення від первісних властивостей і отримання нових, душі.

Але це неможливо без того, щоб людина вклала всі свої сили у самостійні спроби і сама на собі переконалася в тому, що вони безплідні. І лише на крик про допомогу із глибини серця відповідає людині Творець.

З таким проханням про допомогу людина може заволати до Творця тільки після того, як переконається, що жодне з її бажань, жодна клітинка її тіла не погоджуються на зміну своєї природи, аби віддати себе Творцю без будь-яких умов, тобто наскільки вона зараз раб своєї природи, настільки бажає стати рабом альтруїзму.

І тільки глибоко відчувши, що немає ніякої надії на те, що її тіло будь-коли погодиться із такою переміною, вона може взмолитися до Творця про допомогу із глибини свого серця, і тоді вже Творець приймає її прохання і відповідає їй тим, що замінює всі її егоїстичні властивості на протилежні, альтруїстичні, і цим людина зближається з Творцем.

Та якщо людина замислиться над тим, що дають всі її зусилля в цьому світі, то дійде висновку, що не так уже й неймовірно - важко працювати із намаганням змінити себе, адже мимоволі вона мусить працювати в цьому світі, і що ж зостається у неї в кінці днів від усіх її зусиль?

І крім цього, у того, хто досягнув змінення властивостей, з'являються величезні насолоди від самих душевних зусиль, тому що бачить, в ім'я чого він працює, і тому самі зусилля сприймаються не як обтяжливі, а як радісні, і чим вони більші, тим з більшою радістю він їх зустрічає, негайно відчуваючи величезну і вічну "плату" за кожне з них.

Навіть на прикладі нашого світу можна бачити, як натхнення гасить скруту великих зусиль: якщо ви дуже шануєте когось і він у ваших очах - найбільша людина в світі, то для нього все, що ви спроможні зробити, ви зробите з радістю, що вам дісталася така можливість, і будь-яке зусилля здаватиметься вам, навпаки, насолодою, як у того, хто любить танцювати чи виконувати фізичні вправи, напруження його не є роботою, а є насолодою.

Тому у того, хто усвідомлює і відчуває велич Творця, не виникає ніяких почуттів, крім радості за найменшої можливості зробити хоча б що-небудь, бажане Творцеві, і те, що відчувалося раніше рабством, перетворюється насправді в сповнену насолод свободу.

І тому якщо людина відчуває перешкоди в своєму духовному прагненні і мусить докладати надприродних зусиль у спробах досягти духовного, це свідчить про те, що Творець в її очах, тобто відчуттях, ще не уявляється великим, а спроквола переслідуються інші цілі. А переслідуючи їх, людина не отримає від Творця ніякої підтримки, позаяк тільки ще більше віддалиться від мети.

Але й тоді, коли є прагнення до Творця, людина не зразу отримує духовну підтримку від Нього. Адже якби вона відразу відчула натхнення і насолоду від своїх зусиль, то її егоїзм, звичайно ж, відразу зрадів би від такого стану, і людина продовжувала б свої зусилля з метою зазнати насолоди. І не було б у неї ніякої можливості вийти за межі своєї егоїстичної природи і досягти чистого альтруїзму, оскільки бачила б у духовній роботі над собою більші насолоди, ніж у будь-чому.

Якщо людина займається яким-небудь певним видом діяльності, то починає поступово набувати особливої гостроти у відчутті тих об'єктів, з котрими працює. Тому немає будь-чого у світі, чого б людина не змогла почати відчувати в силу звички, навіть якщо попервах у неї не було ніякого відчуття даного об'єкта.

Відмінність між Творцем і нами - у відчутті або розумінні будь-чого: ми відчуваємо себе і об'єкт відчуття окремо, є той, хто відчуває, і те, що він відчуває (об'єкт відчуття), той, хто розуміє, і те, що він розуміє.

Для відчуття будь-чого необхідний певний контакт між тим, хто відчуває, і об'єктом відчуття, дещо, що їх зв'язує, спільне під час відчуття. Людина осягає все своє оточення тільки через відчуття, і те, що вона відчуває, приймається нею за достовірну істинну інформацію.

Не маючи можливості об'єктивно бачити те, що нас оточує, ми приймаємо за істину ту картину, котру створюють в нас наші органи чуттів. Як виглядає світобудова поза нашими чуттями, якою вона уявлялася б істоті з іншими органами чуттів, ми не знаємо. Всю навколишню картину дійсності ми сприймаємо тільки через її відчуття, і те, що ми відчуваємо, те й вважаємо за достовірну картину.

Виходячи із умови, що немає нікого в світобудові, крім Творця і Його творіння, можна сказати, що та картина і ті відчуття, котрі сприймаються кожним із нас, і є з'явлення Творця нашій свідомості, і на кожному ступені духовного сходження ця картина все більше наближається до істинної, доки, на останньому ступені сходження, людина не осягає самого Творця, і тільки Його. Тому всі світи, все, що ми сприймаємо поза нами, існує тільки відносно нас, тобто відносно людини, яка відчуває у такий спосіб.

Якщо людина не відчуває в даний момент Творця і Його керування собою, це подібне до того, наче вона сидить у пітьмі. При цьому вона аж ніяк не може стверджувати, хоча й перебуває в пітьмі, що сонця взагалі не існує в природі, адже її відчуття суб'єктивні, так лише вона сприймає довколишнє відносно себе.

І якщо людина усвідомлює, що її заперечення Творця і Вищого керівництва сугубо суб'єктивні і змінювані, то зусиллям волі, за допомогою книг і учителів, навіть із такого стану вона може почати підніматися, причому тоді вона починає усвідомлювати, що такі переживання пітьми Творець навмисне створює для неї, аби запрагла допомоги Творця і змушена була зблизитись із Ним.

Дійсно, такі умови Творець навмисно створює саме для того, з ким хоче зближення. І необхідно усвідомити, що саме піднесенням зі стану пітьми людина завдає радості своєму Володареві, оскільки чим із більшої пітьми підіймається людина, тим яскравіше вона зможе усвідомити велич Творця і належним чином оцінити свій новий духовний стан.

Та під час відчуття пітьми, скритості керування Творця і відсутності віри в Нього людині не зостається нічого іншого, як зусиллям волі намагатися за допомогою книги, Учителя шукати будь-якого шляху, аби вийти із подібного стану, доки не відчує хоча б слабкого променя світла - слабкого відчуття Творця - і зможе, посилюючи його постійними думками про Творця, вибратися із тіні до світла.

І якщо людина усвідомлює, що такі переживання пітьми необхідні для її просування вперед і тому бажані для неї і надсилаються Творцем, то саме таким переживанням вона радіє, радіє, що Творець створив у ній такі відчуття тіні, тобто неповної пітьми, із котрих у неї є ще можливість шукати джерело світла.

Та якщо вона не використовує цієї можливості і не намагається вийти до світла, то Творець зовсім скривається від неї, настає суцільна темрява, відчуття відсутності Творця, відсутності Його керівництва, і людина вже не спроможна навіть уявити собі, як вона раніше могла жити з якимись духовними цілями, нехтуючи дійсністю і своїм розумом. Стан повної пітьми триває, поки Творець знову не осяє його хоч маленьким промінцем світла.

Бажання людини називаються судиною, в котру вона може отримати духовне світло, або насолоду. Але ці бажання повинні бути за своєю природою подібні до властивостей духовного світла, інакше світло в них не може увійти за законом відповідності духовних об'єктів: наближення чи віддалення, чи взаємне проникнення і поєднання відбуваються тільки за принципом схожості властивостей. Тому в тій мірі, в якій людина зможе очистити від егоїзму своє серце, в тій же мірі її серце наповниться відчуттям Творця, за законом відповідності властивостей світла і судини.

Із будь-якого свого стану людина зможе почати піднесення, якщо уявить собі, що із всіх можливих станів, котрі міг би створити для неї Творець, від найвищих до найнижчих, Творець обрав саме нинішній стан як найкращий для людини, для її подальшого духовного просування.

Тобто не може бути для неї кращого і більш корисного стану, ніж той стан духу, настрою і зовнішніх обставин, в котрому людина перебуває зараз, навіть якщо він здається їй найбільшим занепадом і безвихіддю.

Від усвідомлення цього людина радіє і отримує можливість взмолитися про допомогу Творця і дякувати Йому, перебуваючи у найнижчих і найбезнадійніших настроях.

Духовним називається те, що вічне і не зникає зі світобудови, навіть по досягненні кінцевої мети. Егоїзм же, тобто всі первісні бажання людини, вся її суть, називається матеріальним, оскільки зникає при виправленні.

Існування духовного "місця" не зв'язане з будь-яким простором, але залежить від властивостей духовного об'єкта. Тому всі, хто досягає цього стану поліпшенням своїх духовних властивостей, бачать (відчувають, осягають) одне і те ж.

Духовне піднесення відбувається по ступенях осягнення. На кожному із них Каббала сприймається по-різному, відповідно до властивостей кожного ступеня. Звідси людина, яка набула властивостей певного ступеня, бачить нову для себе Каббалу і нового для себе Творця. Всі, хто осягає який-небудь певний ступінь духовного світу, бачать все, що бачать усі, хто перебуває на цьому ступені.

Звідси можна зрозуміти, що коли мудреці описують яку-небудь духовну картину, вони просто перебувають на тому ж рівні, що й описуване ними, тому їм зрозуміло все, що відбувається, і тому вони це просто описують. Всі духовні описи зроблені таким способом, кожний - з рівня його осягнення. Кожний із рівнів - це об'єктивно існуюче, і всі, хто осягають, бачать одне і те ж, як усі, хто живуть у нашому світі і перебувають в одному певному місці, бачать одну і ту ж навколишню картину.

Тільки-но у людини з'являється хоча б найменше альтруїстичне бажання, вона встає на шлях злетів і падінь: то вона готова до останку розчинитися в Творці, то зовсім відсутні думки про це, і взагалі, будь-яка думка про духовне піднесення відштовхується і видається абсолютно чужою.

Це подібне до того, як мати вчить ходити дитину: вона тримає її за руки, дитина відчуває її підтримку, і раптом мати відсувається, відпускає дитину. І саме в цей час, хоча й відчуває себе зовсім залишеною без опори, дитина мимохіть мусить зробити крок уперед у напрямку до матері, і тільки таким способом може навчитись сама пересуватися.

Тому, хоч і здається людині, що Творець раптом покинув її, насправді ж Творець чекає тепер її кроків.

Мовиться, що Вище світло перебуває в абсолютному спокої. Під спокоєм у духовному світі розуміється відсутність переміни в бажаннях.

Всі дії і рухи в духовному (альтруїстичному) світі і в нашому (егоїстичному) душевному, внутрішньому світі в кожному із нас, зводяться до переміни колишнього бажання на нове, а якщо воно не змінилося, то нічого нового не відбулося, руху не відбулося.

І це попри те, що саме постійне бажання може бути дуже яскравим і не давати людині спокою. Та якщо воно постійне, значить, руху немає. Тому, кажучи про те, що Вище світло перебуває у спокої, мають на увазі постійне, незмінне бажання Творця завдати нам насолоди.

Це світло пронизує нас, та оскільки та точка в нас, котру ми називаємо "я", міститься в шкаралупі егоїзму, ми не відчуваємо насолоди світлом, в котрому "плаваємо".

Насолоди нашого світу можна розділити на кілька видів: ті, що визнані суспільством як престижні (багатство, відомість), природні (сімейні), кримінальні (насолоди за рахунок інших), любовні тощо. Всі вони сприймаються суспільством, хоча частина з них засуджується і карається. Та є один вид насолоди, що не прийнятний в жодному суспільстві і викликає протест, на боротьбу з котрим не шкодують величезних витрат, хоча безпосередньо суспільству він завдає не такого вже й значного збитку.

Наркомани, як правило, люди невибагливі, вони не заважають, заглиблені у свої внутрішні насолоди. Чому ж ми не дозволяємо таким же, як ми, людям отримувати не загрозливі для суспільства насолоди? Наркомани, як правило, безробітні. Ми не в змозі надати їм роботу, як і ще великій кількості членів нашого суспільства. Чому б суспільству не роздавати разом із допомогою у зв'язку з безробіттям і безплатними обідами також і безплатний наркотик, щоб не примушувати цих людей продавати все, що мають, залишати без хліба дітей, йти на злочини і вбивства, будучи рабами наркотичного голоду? Чому б не дати людям втішатися таким невибагливим, спокійним видом насолоди? Адже ця насолода досягається не за рахунок наших страждань, як у кримінальних та інших провинах. Вартість наркотику також не є істотною у порівнянні з тими величезними коштами, котрі суспільство витрачає на боротьбу з наркоманією.

Чи не таким же оманливим носієм насолоди є всі привабливі для нас об'єкти? Адже й вони відволікають нас від справжньої мети, в гонитві за ними ми бездумно проводимо все життя, як у забутті. Замість того, щоб у пошуках справжньої насолоди, не знаходячи її, звернутися до духовного, ми шукаємо вдоволення, постійно змінюючи моду, стандарти, виготовляючи нові предмети вжитку, щоб не зникли навколо нас привабливі носії нових насолод, інакше відчуємо життя позбавленим втіхи.

Адже щойно людина досягає того, до чого прагнула, вона відразу повинна побачити перед собою наступну ціль, бо ж досягнуте одразу втрачає цінність, а без надії на нову насолоду, без пошуку і гонитви за нею людина втрачає бажання існувати.

Тож чи не є всі наші моди, стандарти, все, за чим ми постійно в гонитві, тим же наркотиком? Чим же відрізняються насолоди наркотичні від насолод предметами нашого світу?

Чому Творець, Вище керівництво, проти наркотичної насолоди, і тому ми внизу ухвалюємо такі закони, але не заперечуємо матеріальних насолод в оболонках предметів нашого світу?

Наркотики в нашому світі заборонені саме тому, що відволікають людину від самого життя, вводять її в такий стан, в якому вона не здатна сприймати всі удари нашого життя, які є наслідком відсутності насолод егоїзму. Ці удари - засіб нашого виправлення, адже із загальної маси небагато людей приходить до релігії, до Каббали.

Хоч це може видатися дивним, проте, якщо вдуматися, але в біді, у скруті, нещасті людина звертається до Творця, горе пробуджує людину. Хоча людина мусила б, навпаки, відвернутися від Творця, котрий посилає їй страждання.

Наркотики є оманливим носієм насолоди і тому заборонені. Людина перебуває у стані оманливої насолоди, яка позбавляє її можливості просування до істинних духовних насолод, і тому наркотики підсвідомо сприймаються суспільством як найбільш небезпечне захоплення, попри те, що вони зовсім не становлять загрози для оточення і могли б стати непоганим методом соціальної роботи з більшою частиною непродуктивного населення.

Як розкрита, так і таємна частина Каббали - це одна наука про розкриття Творця створінням. І все залежить від наміру людини при вивченні Каббали, від того, що людина бажає отримати від Каббали.

Якщо її метою є знання всіх законів і їхніх наслідків, всіх коментарів, суперечок і шляхів викладу висновків каббалістів, то така людина не осягне навіть найменшого духовного рівня.

Та якщо намір людини - наблизитись до Творця, бути провідником Його дій у своєму егоїзмі, то Каббала перетворюється для неї на джерело сили і дії, для чого і створена, без поділу на скриту і розкриту частини.

Далі