< 5 >

За допомогою Каббали людина швидше й безболісніше прийде до наміру "ради Творця", котрий підносить людину на рівень Творця, у вічність, безмежжя знань і насолод.

Єдине, що створене Творцем, - це наш егоїзм, і якщо людина анулює його дію, то знову відчуває тільки Творця, а творіння-егоїзм зникає, як і до початку творіння, в чому й полягає сходження (повернення, "тшува") по духовних східцях. У такому випадку людина є поєднанням тваринного тіла і божественної душі.

Робота над собою повинна провадитись як у відчутті власної нікчемності відносно Творця, так і в гордості, що людина - центр Творіння (якщо виконує Його мету, інакше - тварина). З відчуття цих протилежних станів походять безпосередньо два звертання до Творця: прохання про допомогу і вдячність за можливість духовного піднесення.

Та головний засіб духовного просування людини - це її прохання до Творця про допомогу: щоб посилив її бажання духовно розвиватися, дав сили перемогти страх перед майбутнім, якщо чинитиме вона не за егоїстичними канонами, щоб зміцнив її віру у велич і силу Творця, в Його єдиність, а також дав сили збороти в собі постійні поривання діяти за власним розумінням.

Є такі, що починають заглиблюватись у штучно створювані в собі наміри під час прохань, молитв чи виконання яких-небудь дій. Творець не чує того, що промовляють наші вуста, а читає наші почуття в серці кожного.

Не варто трудитися вимовляти порожні для серця фрази і незрозумілі слова, читати за каббалістичними молитовниками незрозумілі знаки. Єдине, що вимагається від людини, - це спрямувати своє серце до Творця, глибоко відчути свої бажання і просити Творця змінити їх! І не припиняти діалог з Творцем ніколи!

Найголовніше в роботі над собою - це приниження себе стосовно Творця. Але це не повинно бути удаваним, а як ціль. Якщо в результаті роботи над собою людина поступово відчуває появу цієї якості, значить правильно просувається.

Людина народжена абсолютним егоїстом, і ця якість у ній настільки витончена, що той же егоїзм переконує людину, що вона вже праведник і позбулася егоїзму.

Досягнення своїми заняттями стану, коли, крім духовного піднесення, людина не бажає нічого, а необхідне бере тільки для підтримування життя тіла, а не заради насолоди, - ступінь, з котрого починається входження в духовний світ.

Чим нижче відчуває себе людина, тим вона ближче до істинного свого стану і тим ближче до Творця.

Заборонено вчити Каббалу для будь-якої іншої мети, крім як для духовного сходження.

Найбільший ступінь людини - настільки виправити себе, щоб через неї проходило керування світом.

Неодмінна умова піднесення - постійно прагнути зв'язку з Творцем. Головне в людині - її прагнення, а не досягнення, оскільки це вже вимога егоїзму.

Наскільки людина повинна прагнути відчувати первісну ницість, настільки ж вона повинна пишатися своєю духовною роботою і своїм призначенням.

Каббала називається таємним вченням тому, що осягається тільки в тій мірі, в котрій людина змінила свої властивості. Тому те, що осягнула людина, вона не може передати іншим, а тільки може і повинна допомогти їм подолати той же шлях.

Не повинна людина впадати у відчай, коли за мірою вивчання і докладання зусиль в роботі над собою, у намаганнях духовно піднятися, вона починає бачити себе більш поганою, ніж до занять Каббалою. Хто вищий за інших, тому більше розкривається істинна природа егоїзму, і тому він вважає себе гіршим, хоча став кращим.

Не варто звертати увагу на те, що весь світ перебуває у безперервній гонитві за насолодами, а таких, що йдуть до Творця - одиниці.

• Головне в духовному просуванні - це прохання до Творця про допомогу.
• Головна негативна властивість у прояві егоїзму - зарозумілість, самовпевненість.

Людина повинна отримувати сили від усвідомлення мети творіння, зарані радіючи неодмінному виправленню всього світу і настанню утихомирення людства.

Тільки віра є єдиний засіб спасіння, тому що в усіх інших властивостях егоїзм здатний заплутати людину, але віра є єдина основа виходу людини в духовний простір.

Віра не може проявитися в людині без почуття страху, бо тільки перед страхом схиляється егоїзм.

Навіть якщо людина нічого не робить, її егоїзм штовхає її на різного роду дурні діяння, відтак той, хто не чинив гріха, наче той, хто вчинив добре.

Зближення з Творцем відбувається тільки за ознакою схожості властивостей.

Слух називається "віра", бо якщо людина бажає сприйняти те, що вона чує, за істину, вона повинна в це вірити. У той час як зір називається "знання", тому що людина в цьому разі не повинна вірити в те, що кажуть, а бачить своїми очима.

Доки людина не отримала згори натомість егоїзму властивості альтруїзму, вона не може бачити, тому що сприйматиме побачене в егоїстичні почуття, і ще важче їй буде вийти з егоїзму. Тому спочатку необхідно йти наосліп, вище того, що каже нам наш егоїзм, а затим, всередині віри, починати осягнення, бачити вище знання.

Для змінення егоїзму на альтруїзм, свого розуму на віру, необхідно правильно оцінити велич, грандіозність духовного у порівнянні з нашим матеріальним, тимчасовим, ушкодженим існуванням, усвідомити, наскільки безглуздо піклуватися, прислужувати все своє життя людині, тобто собі, наскільки вигідніше служити Творцю, наскільки приємніше зробити щось приємне Творцеві, ніж такому убозтву, як наше тіло, котре наситити ми все одно не в змозі, а вдячність його тільки в тому, що дає нам на мить пережити приємне відчуття.

Поставивши поруч своє тіло і Творця, людина повинна зважити, на кого варто працювати, чиїм рабом варто бути. Третього не дано. Чим виразніше людина усвідомлює свою нікчемність, тим легше їй буде віддати перевагу роботі на Творця.

Нежива природа сама по собі довершена. І це видно з того, що ні в чому не має потреби. Так само і духовно неживий отримує сили виконувати заповіді Творця, оскільки отримав відповідне виховання. І тому не відрізняються його бажання від бажань йому подібних, тобто не бажає і не може зробити особистих духовних рухів.

Духовна природа, що володіє такими властивостями, називається неживою, тому що має спільний з усіма рух. Це, до речі, є найкращим залогом незмінного збереження традиції. А відчуття досконалості, притаманне віруючій масі, походить від сяючого здалеку оточуючого світла - ор макіф, і це далеке світло світить їм, хоча вони за властивостями протилежні Творцеві. Але немає іншого шляху у людини, як почати виконувати заповіді на неживому рівні, тільки в дії.

Подібно до того, як рослинна природа виростає на грунті неживої природи, духовно рослинний рівень також має потребу в попередньому стосовно нього неживому рівні.

Таким чином, той, хто не хоче залишатися на рівні розвитку духовно неживого, не повинен погоджуватися з причинами, котрі живлять неживу духовну природу, тобто виховання, що значить виконувати те, що він виконує, не тому що його зобов'язує до цього суспільство, оточення, яке називається віруючою масою.

Людина, котра бажає рости далі, стати духовно рослинною, мати особистий духовний рух, незалежний від розуміння, звичок, виховання суспільства, бажаючи покінчити з цією залежністю, відмовляється подумки сліпо коритися вихованню.

Із цих рішень покінчити з автоматичними рухами з'являється зародок нового, рослинного духовного стану.

Та як зерно повинно розкластися в грунті, аби зрости, так і людина повинна зовсім перестати відчувати будь-яке духовне життя в неживому існуванні мас, настільки, що подібним до смерті відчуває "неживе життя". І це відчуття є її молитвою.

Але щоб стати "рослинним", з особистим духовним рухом, необхідно виконати ряд робіт над собою, починаючи з "оранки неживого грунту".

Духовні рухи можна виконувати тільки за допомогою протидії бажанню зазнати насолоди. Тому людина, яка бажає зростати в напрямку до Творця, постійно контролює свої бажання і вирішує, які насолоди можна собі дозволити. Тому що бажання Творця - завдати їй насолоди, вона повинна зазнати насолод, але тільки тих, котрі може отримати ради Творця.

Мовою Каббали це описується так: сила волі - екран, що відштовхує насолоди, підраховує, зважує, яку кількість насолоди може людина отримати ради Творця, аби завдати Йому радості, в точній мірі любові людини до Творця - тільки цю кількість світла-насолоди людина отримує в себе. Але ту кількість насолоди, яку отримала б і не з почуття любові до Творця, не бере, з остраху засмутити Творця.

У такому випадку всі вчинки людини визначаються її прагненням зробити приємне Творцеві, не прагненням наблизитися чи страхом віддалитися, оскільки це також егоїстичне поривання, а некорисливою любов'ю, бажанням зробити приємне або острахом засмутити.

Далі