Казка для дорослих про сумного чарівника.

„Як тужно одному...”

(Чарівник може все... але не може бути самотнім)

Чи знаєте ви чому казки розповідають старці?

Тому що казка – це наймудріше в світі!

Адже усе проходить та тільки справжні казки лишаються...

Казка – це мудрість.

Щоб розповідати казки потрібно дуже багато знати,

Необхідно бачити те, що не видно іншим.

А для цього потрібно довго жити.

Тому тільки старці вміють розповідати казки,

Як сказано у великій древній книзі чарівників:

„Старець – це той, хто знайшов мудрість! ”

А діти...

Вони дуже люблять слухати казки,

Тому що є в них фантазія і розум

Думати про все,

А не тільки про те, що бачать усі.

І якщо дитина виросла,

Але все ж бачить те, чого не бачать інші,

Вона становиться мудрою

І вона-то знає, що казка – це істина!

І залишається дитиною,

Мудрою дитиною.

І називається „Старцем, що пізнав мудрість”.

Як сказано у великій древній книзі чарівників – „Книзі Зоар”.

Був собі чарівник

Великий, гарний та дуже-дуже добрий...

Але він був один.

Не було нікого, з ким би міг він погратись,

Звернутись до когось,

Хто б також звернув на нього увагу,

З ким би міг він поділитись,

Поділитись всім, що є в нього.

Що ж робити?..

Адже так сумно бути одному!

Замислився він:

А що якщо створю я камінь?

Хоча б маленький, але красивий?

Може, цього буде достатньо мені?

Я буду його гладити –

Та відчувати, що є хтось,

Що хтось поруч зі мною.

І разом нам буде добре,

Адже так сумно бути одному...

Зробив він „Чак!” своєю чарівною паличкою –

І з’явився поруч з ним камінь,

Точно такий, як задумав.

Гладить він камінь, обіймає його,

Але той ніяк не відповідає, не рухається,

Навіть якщо вдарити камінь чи погладити його - він залишається, як і був, нечутливий!

Як же товаришувати з ним?

Почав пробувати чарівник робити ще каміння,

Інші та різні,

Скелі та гори, землі та суші,

Земну кулю, сонце та луну.

Заповнив каміннями увесь всесвіт...

Але усі вони як одне каміння:

Немає від них ніякої відповіді.

І як колись він відчуває,

Як сумно бути одному...

Подумав чарівник:

Може бути, замість каміння створю я рослину -

Припустимо, красиву квітку?

Я поллю її водою,

Поставлю на повітря, на сонце,

Я буду доглядати за нею –

Квітка буде радіти,

І разом нам буде добре,

Адже сумно бути одному...

Зробив він „Чак!” чарівною паличкою –

І з’явилась перед ним квітка,

Точно така, як хотів.

Почав він від радості танцювати перед нею –

А квітка не танцює, не кружляє,

Майже не відчуває його.

Вона реагує тільки на те, що чарівник дає їй:

Коли чарівник поливає її – вона оживає,

Не поливає – вона вмирає.

Але як можна так скупо відповідати доброму чарівнику,

Який готов віддати усе своє серце!.. Але нема кому...

Що ж робити?..

Адже так сумно бути одному!..

Почав чарівник створювати усілякі рослини:

Великі та малі, сади та ліси, гаї та ниви...

Але усі вони як одна рослина –

Ніяк не відповідають йому.

І по-давньому дуже сумно бути одному...

Думав чарівник, думав та придумав:

А якщо я створю яку-небудь тварину?

Яку саме? – Краще за все собаку. Так, собаку!

Таку маленьку, веселу, лагідну.

Я весь час буду з нею гратись,

Ми підемо гуляти, і моя собачка буде бігати

І перед, і позаду, і навколо мене.

А коли я буду вертатись додому, в свій замок,

Ні, в наш замок,

Вона, уже заздалегідь вибіжить назустріч мені.

І так добре буде нам разом,

Адже так сумно бути одному!

Зробив він „Чак!” чарівною паличкою –

І з’явилась поруч з ним собачка –

Точно як хотів.

Почав він турбуватись про неї:

Давав їсти та пити, обіймав її,

Мив та водив гуляти –

Все робив задля неї...

Але любов собачня..

Уся вона тільки в тому,

Щоб бути поруч з ним,

Лежати у ніг, ходити скрізь за ним.

Побачив чарівник з жалем,

Що навіть собака,

З якою він так добре грає,

Все-таки не здатна повернути йому ту любов,

Яку він дає їй.

Вона просто не здатна бути його товаришем,

Не здатна оцінити,

Що він робить для неї!

Адже цього так бажає чарівник!

Почав він створювати навколо себе

Риб та ящурів, птахів та тварин –

Але тільки стало ще гірше:

Ніхто не розуміє його

І по-давньому сумно бути одному...

Довго міркував чарівник та зрозумів:

„Справжнім товаришем може бути тільки той,

Хто дуже буде потребувати мене,

Буде шукати мене.

Хто все зможе робити як я,

Зможе любити як я,

Розуміти як я.

Тільки тоді він зрозуміє мене! –

Він повинен бути таким як я!

Але бути як я?..ммм.

Хто ж може бути таким як я:

Щоб оцінив те, що я даю йому,

Щоб зміг відповісти мені тим же,

Адже і чарівник потребує любові.

Хто ж може бути таким,

Щоб разом нам було добре,

Адже так сумно бути одному!..”

Подумав чарівник –

Може бути це людина?

І справді.. а раптом саме вона,

Зможе стати близьким і товаришем мені,

Зможе як я.

Тільки потрібно допомогти їй в цьому.

І тоді уж разом нам буде добре,

Адже так сумно бути одному!..

Але щоб разом було нам добре,

Вона потрібна поперед відчути,

Що значить бути одинокою, без мене,

Відчути, як я... без неї

Наскільки сумно бути одному!..

Знову зробив чарівник „Чак!” –

І з’явилось далеко від нього місце,

І в ньому людина...

Але людина настільки далека від чарівника,

Що навіть не відчуває, що є чарівник,

Який створив її і все для неї:

Каміння, рослини, тварин та птахів,

Дома та гори, ниви та ліси,

Луну та сонце, дощ та небо

І ще багато чого... весь світ...

Навіть футбол та комп’ютер!

Все це є у людини...

А от чарівник так і лишився один...

Але так сумно бути одному!..

А людина ... навіть не підозрює,

Що існує чарівник,

Який створив її,

Який любить її,

Який чекає та кличе її:

„Гей!, невже ти не бачиш мене!?

Адже це я,..я все тобі дав,

Ну йди же до мене!

Вдвох нам буде так добре,

Адже сумно бути одному!..”

Людина знайома лише з такими, як вона,

Тільки з тим, що навколо неї.

Вона знає, що потрібно бути, як усі:

Говорити так, як говорять усі,

Бажати того, що бажають усі.

Великих – не злити, красиве просити,

Вдома – комп’ютер, у вихідні – футбол,

Все, що вона хоче, є в неї!

Навіщо їй взагалі знати,

Що є десь чарівник,

Якому сумно без неї?..

Але чарівник – він добрий та мудрий,

Слідкує він непомітно за людиною...

...Та от в особливу мить...

Тихо-тихо, повільно, обережно

Робить... „Чак!” своєю паличкою,

І от уже не може людина

Жити як раніше,

І ні футбол, ні комп’ютер тепер

Не в радість їй.

І хоче, і шукає вона чогось,

Ще не розуміючи, що це чарівник

Проник маленькою паличкою

У серце її, говорячи:

„Ну!.. Давай же,

Іди до мене, разом буде нам добре,

Адже тепер і тобі сумно бути одній!..”

І чарівник, добрий та мудрий,

Знову допомагає їй:

Ще один тільки „Чак!” –

І людина уже відчуває,

Що є десь чарівний замок,

Повний усіляких добрих чудес

І сам чарівник чекає її там,

І тільки разом буде їм добре...

Але де той замок?

Хто вкаже мені шлях до нього?

Як зустрітись з чарівником?

Як знайти мені його?

Постійно в її серце: „Чак! ..” „Чак!”,

І уже не може вона ні їсти, ні спати,

Скрізь бачиться їй замок з чарівником,

Та зовсім уже не може бути одна,

Адже так погано бути одній!

Але щоб стала людина як чарівник,

Мудрою, доброю, що любить, вірною –

Вона повинна вміти робити все,

Що вміє робити чарівник.

Повинна в усьому бути схожа на нього.

Але для цього „Чак!” уже не годиться –

Цьому людина повинна сама навчитись.

Але як?..

Тому чарівник непомітно і обережно,

Повільно і ніжно веде людину:

Тихесенько: Чак – Чак... Чак – Чак...

До великої древньої книги чар,

Книзі Зоар...

А в ній усі відповіді на все – все,

Весь шлях, як все робити,

Щоб було наприкінці добре,

Скільки ж можна бути одному...

І людина квапиться швидко-швидко

Пробратись у замок, зустрітись з чарівником,

Зустрітися з товаришем, бути поруч з ним,

Сказати йому: ”Ну!..”

Разом нам буде так добре,

Адже так погано бути одному...

Але навколо замку висока стіна

І суворі стражники на ній, А чим вище піднімається на скелю людина,

Тим грубіше відштовхують її,

Тим боляче падає вона,

Знесилена, спустошена

Кричить вона чарівникові:

Де ж твоя доброта та мудрість твоя?

Навіщо ти так мучиш мене?

Навіщо ж звав ти мене до себе?

Навіщо зробив ти так,

Що погано мені без тебе?..

Але... Раптом почуває? „Ча...ак!”- і знову

Вона прагне уперед, нагору по стіні.

Обійти стражників, піднятись на стіну,

Ввірватись у замкнуті ворота замку,

Знайти свого чарівника...

І от усіх ударів та невдач,

Знаходить вона силу, завзятість,

Мудрість.

Раптом з розчарування росте бажання...

Вона вчиться сама робити усі чудеса,

Які робить чарівник,

Вона сама вчиться створювати те,

Що міг тільки чарівник!

З глибин невдач росте любов,

І бажає вона більш за все – одного:

Бути з чарівником поруч, бачити його,

Усе віддавати, нічого не потребуючи замість.

Адже тільки тоді буде їй добре,

І зовсім неможливо бути одній!..

І коли уже зовсім не може без нього,

Відкриваються самі великі ворота,

Та з замку назустріч їй,

Поспішає чарівник, говорячи:

„Ну! Де ж ти був! Йди до мене!

Як нам буде тепер добре!

Адже ми обидва знаємо як погано,

Як сумно бути одному!”

З тої хвилини вони уже разом завжди,

Вірні, нерозлучні та люблячі друзі,

Немає вище та глибше ніж їх почуття,

А любов заповнює настільки серця,

Що не може навіть пригадати ніхто,

Про те як сумно бути одному!..

Прислухайтесь уважно, кожний:

Якщо хтось з вас в серці своєму

Чує тихо : ...чак ... Чак –

Що головне в житті – зустріч з чарівником,

З’єднатись з ним,

Що тільки тоді буде Вам добре,

А поки так сумно та погано...

Звертайтесь до асистента чарівника:

рава Міхаеля Лайтмана.

Я чекаю на Вас...

Ваш Чак-чак.